Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика цивільно-правового договору 14
1.1 Поняття цивільно-правового договору...14
1.2 Зміст договору...45
1.3 Вираження волі на укладення договору в сучасних умовах .. 69
Висновки до першого розділу 83
РОЗДІЛ 2. Класифікація цивільно-правових договорів ...87
2.1 Поняття та способи класифікації договорів.. 87
2.2 Структурна система цивільно-правових договорів 95
2.3 Однопорядкова система цивільно-правових договорів 124
Висновки до другого розділу 136
РОЗДІЛ 3. Функції цивільно-правового договору 139
3.1 Поняття функцій цивільно-правового договору... 139
3.2 Система функцій цивільно-правового договору ...148
3.3 Характеристика окремих функцій цивільно-правового договору 153
Висновки до третього розділу 167
Висновки... 169
Список використаних джерел... 175
- Вираження волі на укладення договору в сучасних умовах
- Структурна система цивільно-правових договорів
- Однопорядкова система цивільно-правових договорів
- Система функцій цивільно-правового договору
Введение к работе
Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах побудови економіки на ринкових засадах, відмови від адміністративно-командних методів її регулювання, впровадження радикальних реформ у сфері власності, розвитку підприємництва істотно підвищується роль цивільно-правового договору як одного з найефективніших правових методів опосередкування суспільних відносин.
Усе це сприяло розвитку договірних відносин: склалися нові види договорів (лізингу, консигнації, довірчого управління майном, факторингу, франчайзингу, ренти), а загальновідомі набули нового змісту, розширились функції цивільно-правового договору. Розвиток та широке впровадження новітніх інформаційних технологій привели до поширення електронної комерції, що справило істотний вплив на порядок укладення та підписання договорів у цій сфері.
З перших кроків незалежної України почали відроджуватися деформовані у нещодавньому минулому принципи рівності всіх форм власності, свободи особистості та договору. Правовим підґрунтям цього стали прийняті одними з перших закони України „Про власність”, „Про підприємництво”, „Про підприємства”, „Про господарські товариства”. Проте нині в Україні відсутній належний правовий механізм адекватного правового регулювання договірних відносин. Чинний Цивільний кодекс УРСР 1963 року, практика застосування якого виявила чимало правових проблем, не забезпечує ефективного регулювання договірних механізмів та захисту прав і інтересів сторін договору. Розроблені й прийняті Верховною Радою України нові Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України набувають чинності з 01.01.2004. За таких обставин стає надзвичайно актуальною проблема аналізу сутності сучасних договірних правовідносин, застосування норм нового цивільного законодавства. Усе це, відповідно, вимагає актуалізації наукових досліджень. Останнім часом в українській цивілістичній науці дещо підвищився інтерес науковців до проблем договірного права (Луць В.В., Кузнєцова Н.С., Статівка А.М., Стрельцова Є.Д., Сергієнко В.В. та ін.). Крім того, ці питання розглядались у ряді дисертаційних робіт, які присвячено, зокрема, підрядним договорам у будівництві (Н.С. Кузнєцова, 1993), проведенню аудиту (Р.Ю.Ханик-Посполітак, 1997), договорам страхування (В.П.Янишен, 1997), відкриттю та обслуговуванню банківських рахунків (І.М.Жуков, 1998), в агропромисловому комплексі (А.М.Статівка, 1998), купівлі-продажу об єктів приватизації (Н.С.Демченко, 1999), управлінню чужим майном (М.М.Слюсаревський, 1999), ліцензійним договорам (В.М.Крижна, 1999), господарським договорам (О.А.Беляневич, 1999), оренді майна державних підприємств (М.В.Мороз, 2000), консигнації (В.А.Васильєва, 2000), факторингу (Я.О.Чапічадзе, 2000), питанням свободи договору (А.В.Луць, 2001), договорам оренди транспортних засобів (Е.В. Вакулович, 2002), договорам франчайзингу (Г.В.Цірат, 2003). Однак, їх дослідження торкаються переважно окремих видів договорів. Між тим, вкрай необхідними є також наукові дослідження загальнодоговірних проблем, що врешті і зумовило вибір даної теми дисертаційного дослідження. Наукова розробка загальнотеоретичних проблем договірного права, видів договору та його функцій є необхідною умовою побудови досконалого механізму правового регулювання зобов язальних і, зокрема, договірних правовідносин. Усе наведене і зумовлює актуальність цього дисертаційного дослідження та необхідність аналізу загальноцивілістичних ознак та змісту цивільного договору, його видів та функцій.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою науково-дослідної роботи кафедри цивільного права та комплексної бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”. Об єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються при укладенні договорів, виконанні договірних зобов язань. Предмет дослідження – законодавство, що регулює договірні відносини, загальнотеоретичні концепції про цивільно-правовий договір, його принципи та функції, літературні джерела, досягнення юридичної науки, юридична практика. Мета дослідження полягає у проведенні системного аналізу регулювання цивільно-правового договору, виявленні проблем у функціонуванні договірних зобов язань, розробці науково-теоретичних і практичних рекомендацій щодо поняття та змісту договору, реалізації сторонами своїх прав, у світлі положень нових Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та Господарського кодексу України.
§ Для досягнення поставленої мети основну увагу в дисертації приділено вирішенню таких завдань: встановити умови, правову природу змісту, особливостей вираження волі під час укладання договору на сучасному етапі розвитку суспільних відносин;
§ визначити перелік і зміст елементів, що в сукупності дають підстави для визнання договору укладеним;
§ провести класифікацію договорів з урахуванням видів договорів, прийнятих у нових ЦК України та СК України; проаналізувати поняття функції цивільно-правового договору та формування системи його функцій;
§ розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства з досліджених питань.
Методологічною основою дисертаційної роботи є закономірності суспільно-економічного розвитку соціальних систем, сукупність методів та прийомів наукового пізнання. На основі діалектичного методу розглянуті в дисертації проблеми досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.
Системно-структурний метод покладено в основу при класифікації видів договору та його функцій. Аналіз законодавства України у сфері регулювання загальних положень про договір, зобов язання та схожих правових положень інших країн проведено за допомогою порівняльно-правового методу. Метод історичного аналізу застосовувався при дослідженні розвитку поняття договору та функцій. Метод формально-логічного синтезу використовувався при дослідженні питання вираження волі на укладення договору в сучасних умовах, змісту договору. Статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети дисертаційного дослідження.
З позицій логіко-юридичного методу та методу прогнозування зроблено висновки про шляхи подальшого вдосконалення видів договорів та зобов язань за ними. Використання комплексного методу проводилось при формуванні ряда наукових визначень та висновків, а також наукових положень, що виносяться на захист.
Науково-теоретичною базою дисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців з питань теорії держави та права, цивільного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Важливе значення для підготовки дослідження мали наукові праці М.М.Агафонова, С.С.Алексєєва, Д.В.Бобрової, Т.В.Боднар, В.І.Борисової, С.М.Братуся, М.І.Брагінського, В.В.Вітрянського, О.М.Вінник, В.Г.Верднікова, Ф.І.Гавзе, Д.М.Генкіна, І.М.Грущинського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.С.Іоффе, В.М.Коссака, Н.С.Кузнецової, О.О.Красавчикова., Л.А.Лунца, В.В.Луця, А.В.Луць, Р.А.Майданика, В.Л.Мусіяки, І.Б.Новицького, О.А.Підопригори, О.А.Пушкіна, Н.В.Рабінович, З.В.Ромовської, М.В.Сібільова, В.О.Семеусова, А.М.Статівки, Є.А.Суханова, Ю.К.Толстого, Г.Ф.Шершенєвича, В.С.Щербини та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, новий Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Сімейний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про лізинг”, “Про оренду”, “Про поставки продукції для державних потреб” та інші нормативно-правові акти.
Фактологічна база ґрунтується на матеріалах судової практики Верховного Суду України, Вищого господарського суду України. Дисертантом вивчено 68 справ Дніпропетровського обласного суду та 70 справ Господарського суду Дніпропетровської області.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним монографічним дослідженням загальних засад цивільно-правового договору в Україні періоду незалежності, визначення основних загальноцивілістичних понять цивільно-правового договору. У дисертаційному дослідженні містяться нові науково-теоретичні положення найбільш важливими з яких є:
1. Дисертантом доводиться, що визначення договору у новому ЦК України безпідставно звужує його зміст і зводить тільки до консенсуальних договорів, оскільки термін “домовленість” визнати конклюдентними діями або діями з передачі майна у реальних договорах неможливо. Тому пропонується визначення поняття договору як юридичного факту – це правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, що спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов язків.
2. Типові та примірні договори, затверджені відповідними центральними органами виконавчої влади, є нормативно-правовими актами з особливим способом викладення правових норм (умов договору): імперативні в типових, диспозитивні в примірних договорах, оскільки вони поширюють свою дію на невизначене коло осіб на території всієї держави.
3. Доведено, що в узгодженому вольовому акті сторін (договорі) його виникнення можливе, коли зустрічно направлені волі контрагентів не збігаються, а відповідають одна одній. Узгодженість у вигляді збігу воль сторін, як виняток, можлива тільки у договорах, спрямованих на організацію спільної діяльності (в т.ч. у засновницьких договорах) за умови взаємопогодженості інтересів контрагентів.
4. При тлумаченні змісту правочину у випадку встановлення розбіжності між волею та волевиявленням у господарських договорах перевага повинна надаватись волевиявленню, в усіх інших - дійсній волі сторін. У зв язку з цим дисертантом пропонується ч. 2 ст. 213 нового ЦК доповнити абз. 2 такого змісту: “При тлумаченні двостороннього правочину між суб єктами підприємницької діяльності до уваги береться буквальне значення слів та словосполучень, що їх використовують сторони”. Частину 3 ст. 213 нового ЦК розпочати: “При тлумаченні змісту інших правочинів до уваги береться воля осіб, які вчинили правочин...” і далі за текстом.
5. На основі співставлення понять “інформація” і “оферта” зроблено висновок про можливість надання рекламі зв язуючої сили оферти за умови наявності в ній всіх ознак останньої.
6. Одержала подальший науковий розвиток така ознака оферти як адресність, за якою в сучасних умовах оферту можна поділити, крім індивідуалізованої, зверненої до конкретно визначеної особи, на колективну та абстрактну (публічну), які в сучасних умовах перестають бути винятком. При цьому колективна оферта – це пропозиція до укладання договору в умовах конкуренції покупців, яку оферент надає одразу кільком заздалегідь відомим адресатам, але з метою укладання договору тільки з одним з них (аукціон, біржові торги), але в усякому разі з певною невизначеністю особи майбутнього акцептанта. Абстрактна – це пропозиція до укладання публічного договору або у сфері електронного обігу, звернена до невизначеного кола осіб, де кількість та особи майбутніх акцептантів взагалі не відомі. Усі види оферти є рівноправними.
У зв язку з цим ч. 2 ст. 641 нового ЦК пропонується доповнити визначенням публічної оферти такого змісту: “Публічна оферта – пропозиція укласти договір, що містить істотні умови договору, виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зобов язаною у разі її прийняття, адресована невизначеному колу осіб - відповідних суб єктів цивільних відносин.
7. Обґрунтовується поняття змісту договору як правової категорії, яку складають як умови, погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов язкові за чинним законодавством і визначають взаємні права та обов язки сторін.
8. Піддається критиці точка зору, згідно з якою всі умови договору є істотними. Доведено, що умови договору необхідно поділяти на істотні, звичайні та вільні. При цьому використання терміну “вільні” замість “випадкові” для позначення категорії умов, які сторони приймають у договорі на відступ від диспозитивних норм або ж таких, що взагалі не передбачені у нормативно-правових актах, є доцільним, оскільки більш адекватно відображає сутність таких умов.
9. Пропонується поділяти істотні умови залежно від способу визначення у законодавстві на: а) прямо названі як істотні у нормативно-правовому акті; б) визначені опосередковано шляхом встановлення наслідку неукладеності договору в разі відсутності в ньому однієї з умов, визначених законом; залежно від способу визначення сторонами договору: а) об єктивні (предмет договору та умови, визнані істотними у нормативно-правових актах); б) суб єктивні (необхідні на вимогу одного з контрагентів та для договорів даного виду). Збереження останніх як істотних умов недоцільне у зв язку з відсутністю чіткого критерію для їх визначення.
На основі аналізу норм чинного законодавства, що регулюють окремі види договорів, визнається недоречною існуюча нині тенденція до безмежного розширення кола істотних умов у нормативно-правових актах, оскільки це не відповідає принципу свободи договорів.
З набуттям чинності новим ЦК України ціна та строк перестають бути істотними умовами договору, оскільки механізм їх визначення у разі відсутності в договорі запроваджено у цьому кодексі. Разом з тим, з метою його удосконалення, дисертант пропонує ч. 2 ст. 530 нового ЦК викласти в такій редакції: “Якщо у зобов язанні строк (термін) виконання боржником обов язку не встановлений або визначений моментом пред явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов язок у семиденний строк від дня пред явлення вимоги, якщо обов язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Якщо для виконання зобов язання необхідно більше ніж 7 днів в зв язку з об єктивним довгостроковим характером зобов язання, воно повинно бути виконано у розумний строк, який в будь-якому разі не повинен перевищувати одного року”.
10. На основі співставлення норм чинного та нового Цивільного кодексу України в частині елементів, необхідних для виникнення договірних зобов язань, робиться висновок: для визнання договору укладеним необхідним є не тільки досягнення згоди щодо кола істотних умов, але і її вираження у встановленій законом формі.
У разі недотримання такої форми договір повинен визнаватися не недійсним, як це передбачено чинним та новим ЦК України, а неукладеним.
З метою захисту інтересів сторони, яка повністю або частково виконала неукладений договір, пропонуються такі засоби захисту порушених цивільних прав: 1) право на пред явлення позову про визнання договору неукладеним із застосуванням наслідків з безпідставного набуття майна або з безпідставного збагачення; 2) право на пред явлення позову про визнання такого договору укладеним із застосуванням наслідків укладеного правочину.
11. На основі аналізу існуючих у науці цивільного права класифікацій договорів робиться висновок про можливість їх класифікації як з побудовою структурної системи, з використанням тільки економічних або юридичних системоутворюючих ознак чи за поєднуючим їх комбінованим критерієм, так і з простим групуванням (дихотомія або однорядна система).
Структурна система цивільно-правових договорів - це внутрішня організація побудови договорів на основі їх ієрархічного поділу за обраним критерієм на класи, типи, види та різновиди, яка відображає їх диференціацію та взаємопов язаність. Обгрунтувано, що таким критерієм може бути правовий чинник – права та обов язки, обумовлені предметом договору.
12. Пропонується структурна система договорів, яка визначає місце в ній також і ряду договорів, що регулюють сімейні правовідносини (шлюбний договір, договір про користування спільним майном подружжя, про поділ майна між ними, про участь батьків у вихованні дітей, про патронат, про утримання дружини/чоловіка або неповнолітньої дитини, про відмову від утримання), а також доводиться правомірність вміщення договорів із забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу не у групі з передачі майна у власність, а у групі з надання послуг.
13. Пропонується визначення функцій договору як категорії, що зумовлена станом економічного розвитку, має позитивні напрями дії (впливу) на відповідні суспільні відносини. Досліджена система функцій цивільно-правового договору як багаторівнева, складна, взаємопов язана та взаємозумовлена структура окремих функцій, критерієм класифікації яких є засоби впливу на суспільні відносини. Розкривається зміст сформульованих дисертантом функцій договору: регулятивної (організаційної), стимулюючої (заохочувальної), охоронної.
Пропонуються конкретні зміни та доповнення до чинного законодавства України, що регулює договірні відносини та до нових Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Сімейного кодексу України.
Особистий внесок здобувача полягає у визначенні й обґрунтуванні основних понять і положень досліджуваної проблеми, уточненні змісту цивільно-правового договору, його функцій, науковій обробці отриманих результатів. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані дисертантом в результаті опрацювання і дедуктивного аналізу близько 200 наукових і нормативно-правових джерел, 68 цивільних і 70 арбітражних (господарських) справ.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, допрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань договірних зобов язань, зокрема, нового Цивільного кодексу, у навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсів цивільного та підприємницького права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, практичній діяльності судів, господарських судів України, правоохоронних органів, правозастосувальній практиці з питань договірного права.
Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження апробовано і відображено в публікаціях у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для юридичних наук, трьох одноосібних наукових статтях загальним обсягом понад 5 друкованих аркушів та двох статтях у наукових економічних виданнях, у монографічній роботі „Цивільно-правовий договір на сучасному етапі в Україні. Загальнотеоретичні положення”. Вони використовувались при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на Всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема Всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціально–педагогічне забезпечення гуманітарної освіти спеціаліста технічного профілю” (м. Черкаси, травень 1999 року); Криворізькій науково-практичній конференції “Суспільне життя Криворіжжя на межі тисячоліть” (квітень 2000 року). Окремі положення дисертації використовувались при проведенні навчально-методичного семінару суддів Дніпропетровської області у квітні 2001 року.
Структура роботи зумовлена логікою й об єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють 9 підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 174 сторінки. Список використаних джерел нараховує 231 найменування на 16 сторінках.
Вираження волі на укладення договору в сучасних умовах
Для виникнення договору необхідною є не тільки наявність волі, а і її вираження в потрібній у належних випадках формі. Цей висновок випливає з ст. 153 чинного ЦК України, яка містить загальні принципи визнання договорів укладеними: 1) досягнення згоди за всіма істотними умовами та 2) відображення її у належній формі. Цей підхід зберігає і новий ЦК України. В ст. 638 нового ЦК вказано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Форма правочину встановлена усна або письмова (ст. 205 нового ЦК України). Правочини, що мають вчинятися письмово, відповідно до ч. 1 ст. 209 нового ЦК, потребують нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або домовленістю сторін. Отже, форма договору за новим ЦК передбачена, як і в чинному цивільному кодексі, усна або письмова, а остання, в свою чергу, проста або нотаріальна. За новим ЦК України проста письмова форма залишена для таких правочинів: 1) між юридичними особами; 2) між фізичними та юридичними; 3) фізичних осіб між собою на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 4) інші правочини, щодо яких законом передбачена письмова форма. Єдиним винятком є встановлення усної форми для правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню, державній реєстрації або для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Письмову форму договору сторони можуть надавати як шляхом складання одного єдиного документа, так і обмінюючись листами. Новим ЦК враховано технічний розвиток засобів збереження та передачі інформації і розширено, порівняно з діючим цивільним кодексом, засоби письмового обміну, і зокрема, до них віднесено також і телетайпограми, факсимільний, електронний зв язок, інші засоби. Факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Тобто, використання такого порядку можливе з обмеженнями. Безумовно, що динаміка цивільного обігу вимагає і прискорення, спрощення процедури укладення договорів, можливість робити це сторонам, що знаходяться навіть на значному віддаленні одна від одної. Тому ці нововведення відповідають практиці, що почала складатися у реформений період у господарських відносинах.
Чинне законодавство залишає поза увагою питання про необхідність скріплення договору печаткою. Арбітражна практика, здебільшого, виходила з того, що відсутність відбитку печатки юридичної особи за наявності підпису уповноваженого представника не є порушенням форми угоди. Слушність такої позиції підтвердила Президія Вищого Арбітражного суду України у роз ясненні від 12.03.99 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов язаних з визнанням угод недійсними” [150]. Судова практика також не визнає необхідним наявність печатки, за умови дотримання інших вимог законодавства при укладенні договору. Наприклад, державна податкова інспекція у Дарницькому районі міста Києва звернулась до Арбітражного суду міста Києва з позовом до фірми “Інститут екології людини “Інеко” та ЗАТ “Інтелектуальні технології” про визнання недійсною угоди № 19/98 від 14.05.98 у зв язку з тим, що між цими підприємствами була укладена угода на розробку конструкторської документації до дати державної реєстрації ЗАТ “Інтелектуальні технології” і значить угода вчинена для перекручення бухгалтерської документації з метою уникнення сплати податків. На договорі також була відсутня печатка ЗАТ “Інтелектуальні технології”. Рішенням суду першої інстанції угода була визнана недійсною. Вищим Арбітражним судом, який перевіряв матеріали справи, така позиція не була підтримана поряд з іншими причинами, і у зв язку з тим, що угоди укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством у разі їх подальшого схвалення товариством [187]. Отже, навіть до державної реєстрації, коли у товариства просто не існує печатки, перешкод для визнання існуючою угоду без відбитку печатки немає. Новим ЦК, натомість, у ч. 2 ст. 207, що містить вимоги до письмової форми правочину, передбачено скріплення печаткою правочину, що здійснює юридична особа. Конструкція цієї статті дозволяє зробити висновок: правочин не буде вважатися таким, що вчинений письмово у разі невиконання такої вимоги. Однак, ч.3 ст. 207 нового ЦК допускає застосування електронно-числового підпису. Очевидно, на увазі мається, що такий підпис буде засвідчувати електронні документи, договори тощо. “У багатьох державах законодавство про електронні підписи… діє або знаходиться на стадії прийняття…” [165], тому перспективи розвитку електронної комерції такі, що Україна через короткий проміжок часу також буде вирішувати цю проблему. Законодавство ж повинно випереджати економічні процеси. Печатку ставити на електронному документі немає можливості і тоді будь-який “електронний договір” юридичної особи треба буде визнавати недійсним. З метою закріплення позитивних тенденцій, що містяться у новому ЦК ч. 2 абзац 2 ст. 207 пропонуємо викласти у такій редакції: “Правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншим актом цивільного законодавства та може скріплюватись печатками. Відсутність печатки на підписі уповноваженої особи не має наслідком недійсність правочину”.
Дискусійним до недавнього часу залишалося питання про правові наслідки щодо зовнішньоекономічних договорів, які всупереч ч. 2 ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.91 [85] підписані не двома, а однією особою. Конституційний суд України з цього приводу дав офіційне тлумачення і визнав обов язковим необхідність його підписання двома особами [160]. Проте правових наслідків у разі відступу від цього не передбачив. Президія Вищого Арбітражного суду України у наведеному нами роз ясненні від 12.03.99 підкреслила, що невиконання вимог відносно підписання такого договору двома особами відповідно до ч. 5 ст. 6 вказаного закону може бути підставою для визнання такого договору недійсним. Цю позицію підтримує і В.С.Щербина [226]. Вважаємо, що з цим неможливо погодитись, оскільки, ч. 5 ст. 6 вказаного закону є аналогією ст. 48 чинного ЦК і передбачає недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону, і якщо піти цим запропонованим шляхом, то потрібно взагалі всі угоди, укладені з відступом від форми, визнавати недійсними. Але це неможливо, оскільки суперечить загальним положенням, що ми навели вище. Крім того, ця норма безпосередньо не стосується випадків відступів від порядку підписання. Більш правильною, на наш погляд, є позиція Н.О.Дзери, яка, аналізуючи цю проблему, дійшла висновку: наявність лише одного підпису у таких договорах не є підставою для визнання їх недійсними. Вона вказує: “Визнання угод недійсними на підставі ст.ст. 45 і 568 ЦК України було б можливим лише у разі порушення форми та порядку підписання їх, встановлених законодавством СРСР, яке сьогодні взагалі не може застосовуватися до даних правовідносин”, і підкреслює далі, що в законодавчих актах України правовий наслідок – недійсність угоди, укладеної за підписом однієї особи, прямо не передбачено [216]. Нежиттєвість правила ч.2 ст. 6 вказаного закону була підтверджена практикою, і воно було скасоване Законом України “Про внесення змін до ст. 39 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 21.10.99 [85].
Структурна система цивільно-правових договорів
Кожна з функцій цивільно-правового договору існує не сама по собі, а в складній взаємодії та зв язку з іншими, що сприяє досягненню відповідного правового ефекту. Така їх сукупність утворює систему. Існує значна кількість дослідників, які розкривають види функцій, без визначення підстав для розмежування їх та виявлення спільних рис [36, 148-149]. При цьому побудування системи як такої не відбувається, а наводиться їх перелік з доволі вільним підходом до їх визначення. Так, О.О.Красавчиков, В.В.Луць за видами впливу виділяють ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну (забезпечувальну), захисну функції цивільно-правового договору [56, 215]. Проте методів, принципів, за якими визначено види впливу не вказано. Як наслідок, побудови системи функцій цивільно-правового договору, не відбулося, оскільки, до неї увійшли функції, які притаманні договору у розумінні – правовідносини (програмно-координаційна, гарантійна, захисна) або ж у значенні терміну як документа чи юридичного факту – ініціативна (інформаційна). В.О.Семеусов функції господарського договору поділяє на три види: загальні (основні), спеціальні, конкретні. Загальні функції характеризують договір як юридичну категорію і класифікуються залежно від методу впливу, під яким розуміється засіб реалізації функції договору [164]. З цим важко погодитись, бо засіб – це дії з метою здійснення будь-чого. І таким чином, об єктивний критерій для визначення виду функцій фактично відсутній, бо дії з метою реалізації функцій договору можна визначати від суб єктивного бачення дослідника проблеми. Не дивно, що як різновиди В.О.Семеусов виділяє функції одного порядку: 1) регулятивну, локального регулювання суспільних відносин, управління суспільним виробництвом; 2) охоронну та охорони прав соціалістичних організацій [164]. Вважаємо, що договір має свої функції у будь-якому смисловому значенні. Так, договір у якості документа має одну функцію-фіксацію умов договору. Для договору у якості юридичного факту характерними залежно від характеру дії є такі функції: а) встановлення; б) зміна; в) продовження; г) припинення правовідносин. Але побудова системи функцій можлива тільки для договору-правовідносин, оскільки для договору-угоди іманентним є тільки один напрямок дії, який властивий всім юридичним фактам взагалі – здатність породжувати, змінювати, продовжувати та припиняти правовідносини.
Залежно від сфери впливу, дії договору на суспільні відносини, можна виділити дві великі групи функцій: соціальну та економічну. В економічній сфері договір виконує функції як локальні: для сторін, що вступили у договірний зв язок, так і загальні, у межах всього господарського механізму України. У локальному напрямку за допомогою договору контрагенти встановлюють взаємні права та обов язки, правила поведінки на систему контролю за їх виконанням. Сторони визнають за допомогою договору одне одного у якості власника товару, як наслідок, відбувається перехід товару від одного власника до іншого, відбувається задоволення економічних потреб. Підприємства, встановлюючи договірні зобов язання, виявляють реальні потреби в товарах (роботах, послугах) і, таким чином, мають можливість прогнозування та планування своєї діяльності, виявлення пріоритетних напрямів розвитку. Договором забезпечується сталість зв язків контрагентів, адже у ньому встановлена система майнових санкцій, які учасники договірних відносин мають можливість застосувати до тієї сторони, яка не виконує або неналежним чином виконує свої зобов язання.
У загальному напряму договірним регулюванням економічної сфери забезпечується формування раціональних взаємовигідних багаторівневих зв язків у виробництві між виробництвом та торгівельним комплексом і, як наслідок, пропорційний розвиток економіки України. На всіх, без винятку, етапах товарно-грошового обміну договір забезпечує налагодженість, сталість зв язків у виробництві між виробником та торговельним комплексом, а значить і всього господарського механізму держави, адже він виступає економічним стимулятором, який спонукає контрагентів діяти відповідно до умов договору. Договір є засобом визначення попиту, реальних потреб у товарах (роботах, послугах) і як такий виступає засобом організації структури економіки України.
В соціальній сфері громадяни укладають цивільно-правові договори для задоволення своїх фізіологічних, культурних потреб у сфері особистого споживання товарів, робіт, послуг. За допомогою договорів, пов язаних з працею (договори підряду, доручення, побутового замовлення), забезпечується реалізація права на працю, створюються додаткові робочі місця. Завдяки договору відбувається раціональне поєднання особистих інтересів з інтересами суспільства, держави в цілому. Формування правової свідомості людей також відбувається під впливом договорів, оскільки особи, які співпрацюють у правовому полі такої правової конструкції, привчаються до належного оформлення таких зв язків та виконання договірних зобов язань.
Відомо, що договірне регулювання суспільних відносин виступає як локальне, піднормативне. Б.І.Пугинський, Д.Н.Сафіуллін вважають, що договірне регулювання “дозволяє надати обов язковість специфічному ситуаційному порядку дій контрагентів” [154]. Закон визначає напрямки та форми автономного регулювання, відбувається воно в межах закону і тому носить характер піднормативного. Але воно є складовим механізму правового регулювання: договір в значенні юридичного факту, як ми показали вище, знаходиться між нормами права та правовідносинами з тяжінням до норм права, а договір у якості правовідносин є самостійним елементом механізму правового регулювання. З цього приводу здається незрозумілим намагання окремих вчених заперечувати договір у якості акту саморегулювання і відносини його до виду правового регулювання – індивідуальне правове регулювання. Так, Ю.С.Решетов пише: “Суб єкти, що знаходяться в автономному положенні, …регулюють не тільки власну поведінку, але і встановлюють у межах закону взаємні права та обов язки”, і далі, підкреслюючи, що породжує певні права та обов язки інших осіб та органів, доходить висновку: “у цих випадках відбувається не саморегулювання учасниками реалізації норм права своєї поведінки”, а індивідуальне правове регулювання суспільних відносин” [157]. При цьому, автор не бере до уваги таку істотну ознаку будь-якого виду правового регулювання як нормативного, так і індивідуально-правового, як владний характер діяльності по виданню таких актів. А в договірних правовідносинах відсутність владного підпорядкування сторін, що взаємно регулюють свої відносини, очевидна. Отже, договір є складовою механізму правового регулювання, але не є актом індивідуально-правового регулювання. Механізм правового регулювання – система правових засобів, яка збирає всю правову основу: “засоби (норми права, суб єктивні права та юридичні обов язки, рішення судів…), засоби (дозволи, зобов язання, заборона), форми (використання, виконання, дотримання, застосування)” [167].
Однопорядкова система цивільно-правових договорів
Побудова економіки в Україні на ринкових принципах відродила і забуті в недавньому минулому принципи: рівності всіх форм власності, свободи підприємницької діяльності, свободи договору. Одним з проявів останнього є можливість сторонам договору вільно визначати умови договору. Вони самі встановлюють права та обов язки на умовах взаємності, індивідуальним, погодженим актом у сфері товарно-грошових відносин, створюючи локальні норми, правила поведінки, завдяки чому відбувається деталізація прав та обов язків. Б.І.Пугинський, Д.Н.Сафіулін цілком слушно підкреслюють, що “на противагу виданню загальнообов язкових норм договірне регулювання є індивідуальним, дозволяє надати обов язковість специфічному ситуаційному порядку дій контрагентів” [154]. Далі вони пишуть, що закон здебільшого визначає порядок розробки суб єктами правостворюючих умов, а не конкретний зміст їх [154], що, на нашу думку, є досить спірним. Адже автономне регулювання відбувається на базі норм права в межах їх приписів. Сторони не мають можливості відступати від імперативних умов, і в тому разі, коли не передбачають у договорі положення, що відступають від диспозитивних, останні включаються до договору. Новим Цивільним Кодексом України у ст. 13 підкреслюється, що договором, нарівні з законами, іншими правовими актами можуть встановлюватися межі здійснення цивільних прав. Отже, свобода договору не є безмежною. Учасники договірного зобов язання, за аналізом положень ст.13 ЦК, не мають права порушувати права інших осіб, заподіювати шкоду природі та культурній спадщині, заподіювати шкоду іншій особі, зловживати правом в інших формах, обмежувати конкуренцію, зловживати монопольним становищем на ринку, ігнорувати моральні засади суспільства. Вважаємо, що реалізація цивільних прав також не може бути направлена проти економічних інтересів, відображенням яких є інтереси держави. Тому, на наш погляд, необхідно доповнити ч. 5 ст. 13 проекту і викласти його в такій редакції: “Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісна конкуренція, порушення економічних інтересів держави”.
Сторони договірних зобов язань є рівними. Безумовно, що економічно деякі підприємства більш розвинуті, ніж інші. Майновий стан фізичних осіб також відзначається різноманітністю. Крім того підприємства мають більше важелів впливу на фізичну особу, яка є слабкішою стороною у договірних зобов язаннях. Держава створює певні гарантії для фізичних осіб-споживачів, обмежує права підприємств, що займають монопольне становище на споживчому ринку. І таким засобом урівнює всіх суб єктів у можливості здійснювати права. Також не є рівними і фізичні особи: всі мають різні здібності, різне виховання, кваліфікації, професійні можливості. Мабуть, мається на увазі рівність юридична, яка полягає у відсутності підпорядкування учасників договору одне одному. Навіть державні органи, сама держава в цілому виступають як рівноправні партнери з іншими контрагентами. Будь-які власні повноваження тут відсутні. Позитивною новацією нового ЦК є те, що у ст. 2 до суб єктів цивільних відносин віднесено державу Україну, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб єкти публічного права. Вважаємо за доцільне доповнити цю статтю положенням про те, що учасники цивільних відносин є юридично рівними в цих відносинах. Сторони самі, реалізуючи принцип свободи договору, мають можливість обирати форму та вид договору, визначати його зміст, встановлювати, змінювати правила поведінки відповідно до своїх потреб та вимог законодавства на основі диспозитивності та юридичної рівності. Завдяки цьому відбувається гуманізація інтересів контрагентів між собою та суспільства в цілому. Саме це і є головним проявом регулюючої (організаційної) функції цивільно-правового договору. Договір дозволяє чітко визначати потреби в товарах, роботах, послугах, оскільки чим більше споживається товарів, робіт, послуг певного виду, тим більше укладається договорів певного виду. Це дозволяє підприємствам, фізичним особам визначати свої плани та структуру виробництва, господарської діяльності. Договір виступає, з одного боку, інструментом планування діяльності підприємства, а з іншого – засобом, що дозволяє перевірити виконання планів.
Всі договори, що обслуговують майновий обіг, утворюють, так би мовити, і цивільний обіг договорів і визначають структуру ринкового механізму. За допомогою договорів відбувається перехід капіталу до пріоритетних у суспільстві видів економічної діяльності. Як наслідок, відбувається розвиток тієї чи іншої галузі торгівлі, виробництва. А отже, договір є чинником, який обумовлює розвиток та структуру економіки в цілому у державі.
У соціальній сфері договір є засобом задоволення різноманітних потреб громадян: культурних, фізіологічних, естетичних, реалізації соціально-політичних прав громадян. Наприклад, право на свободу праці може бути реалізовано не тільки за допомогою трудового договору, але і цивільно-правового. Серед вчених “трудовиків” існує думка про те, що договір недоцільно оформляти як трудовий, якщо робота має короткочасний характер [120]. Разом з тим, В.Лазар заперечує необхідність укладання цивільного договору між громадянами у сфері особистого обслуговування: особисті охоронці, водії, садівники тощо. Нам така позиція здається суперечливою, оскільки сторони мають змогу самостійно визначати вид договору, а з іншого боку, в умовах особистого обслуговування сторона договору, яка замовляє такі послуги, повинна вести трудові книжки, укладати колективний договір, мати ускладнений порядок припинення трудового договору. У той же час, сторони мають змогу у цивільно-правовому договорі встановлювати умови з урахуванням інтересів обох сторін договору.
Система функцій цивільно-правового договору
У ринковій економіці держава не звільняється від обов язку підтримання обороноздатності країни та її безпеки, реалізації державних програм соціально-економічного розвитку матеріально-технічного забезпечення органів державної влади. В умовах адміністративно-командної економіки цим завданням слугувало планове завдання. У сучасний період держава має змогу стимулювати господарюючих суб єктів до участі у таких програмах лише застосовуючи механізми впливу, що відповідають ринковим принципам. Одним з таких є державний договір. Держава (державні органи), що виступають стороною договору на рівні з іншими господарюючими суб єктами, укладаючи його, робить замовлення на продукцію, роботи, послуги, необхідні для державних потреб. У такому договорі сторони визначають умови обміну, і держава має змогу на еквівалентній платній основі стимулювати відповідного виробника до участі в державних програмах. Згідно зі ст. 3 Закону України “Про поставки продукції для державних потреб” 1995 року встановлено два види стимулів економічного спрямування: 1) пільги щодо податку, валютні, митні, кредитні, а також дотації та субсидії; 2) спеціальні квоти на обов язковий продаж певних ресурсів виконавцям державних замовлень. Але і в першому, і в другому випадку вони встановлюються нормативно-правовими актами: законами та підзаконними актами Кабінету Міністрів України відповідно. Вважаємо, що у ст. 3 закону треба передбачити, що надання пільг здійснюється згідно з чинним законодавством відповідно до умов договору, а порядок визначення переліку та обсягів матеріально-технічних ресурсів, що підлягають державному страхуванню, встановлюється Кабінетом Міністрів України на підставі укладених державних контрактів. Конкретний їх перелік потрібно встановлювати безпосередньо у договорі, бо тільки так сторони зможуть запроваджувати детальне, конкретне вирішення цього питання. У соціальній сфері цивільно-правовий договір стимулює розвиток соціально-правової активності всіх без винятку суб єктів цивільних правовідносин та сприяє розвитку правової свідомості громадян, які укладають договір, виконують його, чим привчаються до того, що задоволення нагальних потреб відбувається у суспільстві із застосуванням правових засобів. З іншого боку, необхідність ретельного та правильного, повного виконання прав та обов язків за договором, привчає до відповідального ставлення як до договору, так і до інших правових явищ суспільства в цілому. Стимулюючий вплив договору відбувається і на підприємницьку свідомість. Активна участь у підприємницькій діяльності не можлива без застосування договорів у практичній діяльності. Учасники підприємницьких відносин на власному досвіді привчаються до необхідності опосередкування своїх економічних відносин за допомогою договору. Отже, розвиток ринкової та правової свідомості як учасників конкретних договірних правовідносин, так і в суспільстві в цілому не можливий без реалізації на практиці стимулюючої функції цивільно-правового договору.
Охоронна функція. Ринкова економіка однією з характерних ознак має самостійність та ініціативність учасників майнового обігу. В умовах, коли командно-адміністративний нагляд за виконанням договірних зобов язань практично відсутній, охоронна функція цивільно-правового договору дедалі більше набуває свого значення. Договір є правовим інструментом, яким сторони встановлюють і мають змогу застосовувати необхідні легітимні засоби захисту економічних інтересів у випадку їх порушення. Охоронна функція має свої особливості, що обумовлені характером цих засобів. З одного боку, вони є забезпечувальними, оскільки сторони передбачають у договорі засоби забезпечення виконання зобов язань саме для того, щоб уникнути таких негативних проявів. З іншого боку, такі засоби є компенсаційними, адже можливість стягнення збитків, неустойки, головним чином, слугує виконанню такого завдання. Охоронна функція полягає: 1) у створенні правових гарантій, які запобігають порушенню зобов язань; 2) у можливості застосування заходів відповідальності на випадок такого порушення з метою компенсації майнових інтересів потерпілої сторони.
Діючим Цивільним кодексом України передбачено, що виконання зобов язань може забезпечуватись неустойкою, заставою, порукою (для організації – гарантія), між громадянами або за їх участю – завдатком. Натомість, новий ЦК зберігаючи наведений перелік, доповнює його таким засобом як притримання, встановлює, що сторони у договорі можуть передбачити й інші засоби забезпечення виконання зобов язань, які не суперечать ЦК. Проектом ЦК 1996 року засоби забезпечення виконання зобов язань поділялись на дві групи: речово-правові (застава, затримання) та зобов язально-правові (неустойка, порука, гарантія, завдаток). Вважаємо, що виділення першої групи було не зовсім правильним з таких міркувань. Право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов язальному праві між уповноваженою особою і річчю перебуває ще одна зобов язана особа. Як у заставі, так і в затриманні (притриманні), кредитор не має повноважень безпосередньо здійснювати права власника заставленого, затриманого майна. Взагалі кредитор має право на отримання задоволення за його рахунок, а не право власності на майно. Таке право має будь-який кредитор щодо майна неспроможного боржника. Відмінність полягає лише у тому, що таке майно визначене конкретно та у переважності прав кредитора відносно заставленого майна у задоволенні своїх вимог за його рахунок. У кредитора не виникає права власності на таку річ, він лише має право певним чином зв язати її, обмеживши права власника, з виконанням зобов язання боржником воно припиняє існування. Отже, заставу і притримання доцільно віднести до зобов язально-правових способів забезпечення виконання зобов язань, що і було враховано в новому ЦК.