Содержание к диссертации
Введение
Розділ 1. Теоретичні та методологічні основи дослідження проблеми національної самосвідомості 18
1.1. Теоретичні основи концепції національної самосвідомості в філософії 18
1.2. Елементи національного світу 51
1.3. Теоретичні та методологічні передумови проблеми психологічного дослідження національної самосвідомості 77
Висновки до розділу 1 109
Розділ 2. Механізми та основні принципи дослідження проявів національної самосвідомості 112
2.1. Методологічні принципи й підходи до аналізу самосвідомості в психології 112
2.2. Принцип подвійності якісної визначеності людини та її життєвого світу в дослідженні національної самосвідомості 139
2.3. Структура національної самосвідомості з точки зору суб єкту та за глибиною віддзеркалення дійсності 166
Висновки до розділу 2 202
Розділ 3. Структура національної самосвідомості та методики дослідження проблеми виховання національної самосвідомості особистості 205
3.1. Структура національної самосвідомості особистості 205
3.2. Методики дослідження проблеми виховання національної самосвідомості 236
3.3. Методичні рекомендації щодо використання методик дослідження національної самосвідомості 267
Висновки до розділу 3 293
Розділ 4. Система формування національної самосвідомості 296
4.1. Психологічні механізми та основні закономірності розвитку національної самосвідомості 296
4.2. Введення у самобутні культурні світи – важливий принцип формування національної самосвідомості 326
4.3. Формування національної самосвідомості учнів старших класів та студентів вищих навчальних закладів 373
Висновки до розділу 4 405
Висновки 408
Список використаних джерел 417
- Теоретичні та методологічні передумови проблеми психологічного дослідження національної самосвідомості
- Принцип подвійності якісної визначеності людини та її життєвого світу в дослідженні національної самосвідомості
- Методичні рекомендації щодо використання методик дослідження національної самосвідомості
- Введення у самобутні культурні світи – важливий принцип формування національної самосвідомості
Введение к работе
Актуальність теми та доцільність дослідження. Науково-технічний прогрес, модернізаційні перетворення, поява масових комунікацій та інформатизація внесли значні зміни в концепти багатьох, навіть архаїчних культур. Формування національної самосвідомості молоді – одне з найскладніших завдань, яке стоїть перед сучасним українським суспільством. Актуальним і складним воно є для всіх країн європейського регіону. І це не випадково. Історія теоретичних досліджень нації, націоналізму та національної самосвідомості налічує не один десяток років. Ще в ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігалися перші спроби теоретичного осмислення відповідних явищ у житті суспільства, здебільшого пов’язані з ідеологічною й політичною кон’юнктурою того часу. В період між світовими війнами цими питаннями цікавилися переважно історики та етнографи, іноді соціологи й політичні аналітики, а після Другої світової війни їх вивчали представники різних дисциплін.
В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націоналізму та національної самосвідомості має досить багату історію як у сфері ідеологічних розробок (С.Бандера, Д.Донцов, В.Липинський та ін.), так і в наукових дослідженнях (О.Бочковський, І.Лисяк-Рудницький, В.Старосольський та ін.). Спробу обґрунтувати науково-педагогічні засади формування національної самосвідомості українців уперше зробили видатні українські педагоги з діаспори С.Русова та Г.Ващенко. Проте, на відміну від інших форм і типів самосвідомості (історичної, економічної тощо), національна самосвідомість в Україні тривалий час залишалася для науковців забороненою проблемою для дослідження.
За часів радянської влади панувала чітка настанова на інтернаціональне, патріотичне, комуністичне виховання, метою якого було сформувати нову радянську людину. У той же час питання національної самосвідомості стосовно інших країн активно досліджувалися військовими психологами. Так, В.Крисько та В.Гаврилов вивчали національно-психологічні особливості складу китайської армії, І.Куліков – національну психологію вояків армії Об’єднаної Республіки Єгипет тощо.
Лише після 1991 р. українські дослідники звернулися до питань нації, націоналізму та національної самосвідомості. Треба відзначити доробки вчених-педагогів А.Бойко, О.Вишневського, С.Гончаренка, П.Дроб’язко, М.Євтуха, А.Капської, О.Коберника, В.Кононенка, І.Матюші, Ю.Руденка, М.Стельмаховича, Б.Ступарика, Д.Тхоржевського, Г.Філіпчука, М.Фіцули, М.Чепіль. Результати їх досліджень можуть стати підґрунтям для постановки фундаментального системного вивчення теоретико-методологічних засад формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді в сучасних умовах. До цього часу теорія й практика формування національної самосвідомості молоді не були предметом системного дослідження у педагогіці.
Актуальність зазначеної проблеми зумовлена також необхідністю подолання певних суперечностей, а саме:
– суспільно-педагогічних, породжених дуальністю парадоксального феномену усвідомлення етнічної й національної ідентичності, невідповідністю рівня національної самосвідомості молоді сучасним складним суспільно-політичним процесам, що мають місце в суспільному житті України;
– теоретико-методологічних, що виникають між окремими підходами та аспектами трактування сутності та структури національної самосвідомості, між наочно-образною формою уявлень про національну самосвідомість в системі педагогічної діяльності та її загальним змістом, що стрімко розвивається, між змістом національного виховання та методологічним забезпеченням процесу реалізації цього змісту; між складною структурою національної самосвідомості й фрагментарним характером її дослідження в системі безперервної освіти;
– психолого-педагогічних, які існують між високими вимогами до виховної роботи з молоддю та психологічними установками й потребами, віковими та індивідуальними особливостями учнів і студентів.
Результати аналізу сформованості національної самосвідомості учнів старших класів та студентів свідчать, що вони недостатньо усвідомлюють: специфіку національної культури, самобутність і неповторність національних традицій, українські звичаї; психологічні особливості етносу; важливість ідентифікації себе зі своєю національною спільнотою. Молодь не готова до налагодження толерантних міжетнічних та міжнаціональних стосунків. Так, серед учнів старших класів низький рівень сформованості національної самосвідомості мають 80,5%, середній рівень – 12,2%, високий рівень – 7,3%; серед студентської молоді відповідно 59,0 %, 28,0 %, 13,0 %.
Необхідність розв’язання зазначених вище суперечностей, відсутність фундаментальних педагогічних досліджень проблеми формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді зумовили вибір теми дослідження: „Теоретико-методологічні засади формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою комплексної науково-дослідної теми „Виховання національної самосвідомості майбутнього вчителя”, яка виконувалась на базі Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова у два етапи. Перший етап проходив у період 1997–1999 рр. (№ державної реєстрації теми 0198U001670), а другий етап – протягом 2000–2002 рр. (№ державної реєстрації 0100U006885).
Тема дисертації затверджена вченою радою Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова 25 грудня 1997 р. й узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні 27 травня 2003 р., протокол № 5.
Об’єкт дослідження – національна самосвідомість як мета і результат національного виховання учнівської та студентської молоді.
Предмет дослідження – теорія і методологія формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Мета дослідження полягає у розробці та теоретико-методологічному обґрунтуванні системи формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Концепція дослідження. Формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді потребує врахування історико-педагогічних аспектів зародження, становлення та розвитку системи національного виховання, з’ясування перспективних напрямів модернізації виховної діяльності відповідно до європейських та світових тенденцій полікультурності, толерантності в освітньому просторі.
В основу концепції покладено ідеї про те, що: 1) національна самосвідомість і толерантність є основними універсальними цінностями сучасного суспільства; 2) універсальність пов’язана з двостороннім процесом, що відбувається в сучасному світі, а саме: посилення глобалізаційних тенденцій, з одного боку, і прагненням до збереження національної ідентичності – з іншого; 3) проблема національної самосвідомості перестала бути проблемою тільки в одній із сфер життя (в релігії, питаннях національних відносин), але набула статусу глобальної націокультурної та соціокультурної проблеми, що має прояви в усіх сферах суспільства; 4) різні підходи до проблеми національної самосвідомості потребують серйозного корегування з погляду відбиття в них плюралістичності та полісуб’єктності сучасного світу; 5) індивід усвідомлює світ через призму цінностей; етнонаціональний світ природно розглядається крізь призму етнічних і національних цінностей. Вони можуть бути різного рівня: глобальні і наближені до повсякденного життя; 6) протиріччя між наочно-образною формою уявлень про національну самосвідомість в системі педагогічної діяльності та її загальним змістом, що стрімко розвивається, може бути розв’язане шляхом засвоєння наукових педагогічних понять, які висловлені спеціальними науковими термінами; 7) інтегральний простір – це виховна система особистіно-орієнтованого типу, яка забезпечує перетворення інформації про національний простір у категорії різних наук та мистецтв. Можливі культурологічний (локальний або малий) виховний простір, в якому моделюється цілісне явище національної культури і культуровідповідний (великий) освітньо-виховний простір або метапростір, відтворюючий певну національну культуру.
З позицій теоретичного рівня формування національної самосвідомості особистості та розвиток толерантності повинні починатися з реалізації принципів методології педагогіки: 1) подвійності якісної визначеності людини та її життєвого світу; 2) полікультурності; 3) введення у самобутні культурні світи на основі системного, цілісного, особистісного, діяльнісного, інтеркультурного підходів, єдності історичного та логічного підходів.
Методологічний рівень дослідження проблеми визначає методологічні принципи та підходи до аналізу національної самосвідомості. Особливе значення та актуальність у проблемі самосвідомості мають філософські принципи: єдності свідомості і діяльності, історизму, розвитку, особистісного і системного підходів. Зміст методологічного принципу єдності свідомості і діяльності в нашій концепції полягає у твердженні опосередкованості характеру функціонування самосвідомості, бо воно виникає і формується в діяльності людини, в її спілкуванні з іншими людьми. Відповідно до вимог цього принципу, самосвідомість особистості опосередкована всіма об’єктивними відносинами людини в етнонаціональному середовищі. Згідно з принципом розвитку, національна самосвідомість генетично і функціонально вторинна порівняно з відносинами особистості, що мають прояв у діяльності. Принцип історизму реалізовано в положенні: філогенетично національна самосвідомість зумовлена процесом історичного розвитку особистості в національному просторі і часі.
Наступне положення концепції зумовлено вимогами особистісного та системного підходів і полягає у визнанні того, що чисельні акти самосвідомості виступають як органічно інкорпоровані в особистість і становлять одну із умов її утворення.
Теоретико- методологічні засади дослідження проблеми визначають систему вихідних параметрів, дефініцій, теорій, без яких неможливе розуміння сутності явища, що вивчається, передусім національний час та простір; національна самосвідомість, її функції і властивості; структура національної самосвідомості особистості; етнічні та національні стереотипи; система формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
У практичному рівні передбачено перевірку ефективності системи формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді, сукупності педагогічних умов, змісту виховної роботи, засобів, форм, методів, спрямованих на актуалізацію національної, полікультурної, соціокультурної складових національного виховання особистості.
Застосування зазначених концептуальних положень дає можливість характеризувати формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді як систему науково обґрунтованих педагогічних дій і заходів у навчально-виховному процесі, побудовану з урахуванням вікових особливостей, специфіки виховної діяльності у навчальних закладах, загальних педагогічних закономірностей і принципів, визначених та експериментально перевірених методів діагностики. Формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді розглядається як системний, багатовимірний, інваріантний феномен, який охоплює змістову, організаційно-процесуальну та особистісну складові навчально-виховного процесу. Функціонування системи є спеціально організованим процесом, цілеспрямованим, динамічним, інноваційним за своїм характером, адаптованим до реальних умов сучасного суспільного життя. Окреслені концептуальні положення стали основою формулювання гіпотези дослідження.
Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що система формування національної самосвідомості особистості як складова цілісної системи національного виховання зможе забезпечити досягнення нового якісного рівня національної самосвідомості учнівської та студентської молоді за умови, що:
– національна самосвідомість розглядатиметься як компонент метасистеми: по-перше, системи загальнолюдських цінностей, по-друге, системи етнонаціонального простору та часу, по-третє, системи національної освіти України;
– буде забезпечене полікультурне виховання і реалізовано принцип введення в самобутні культурні світи;
– в основу виборів методів формування національної самосвідомості покладатимуться результати діагностики рівня розвитку національної самосвідомості особистості і конкретних груп.
Відповідно до об’єкта, предмета, мети, концепції й гіпотези були поставлені такі завдання дослідження:
На основі історико-філософсько-психолого-педагогічного аналізу генезису наукових ідей і теоретико-методологічних підходів визначити сутність та зміст дефініцій, понять, концептуальних положень, які розкривають специфіку формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Охарактеризувати відповідно до методологічних положень загальну типологію національної самосвідомості за такими основними критеріями: а) за характером функціонування на різних рівнях горизонтальних та вертикальних зрізів; б) за ступенем прояву; в) за основними носіями у вигляді структури національної самосвідомості з погляду суб’єкта та за глибиною віддзеркалення дійсності.
Теоретично обґрунтувати суттєві риси національної самосвідомості на рівні абстрактних понять та визначити функції національної самосвідомості.
На основі методологічного релятивізму і наукового плюралізму визначити зміст категорії „національна самосвідомість” і її структуру.
Розробити технологію діагностики рівнів сформованості національної самосвідомості особистості.
На основі визначених теоретико-методологічних засад обґрунтувати та розробити педагогічну систему формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Експериментально перевірити ефективність педагогічної системи формування національної самосвідомості учнів загальноосвітніх закладів і студентів вищих навчальних закладів, яка побудована з урахуванням принципів полікультурного виховання та введення в самобутні культурні світи.
Методологічною основою дослідження є загальновизнані принципи наукового пізнання, концептуальні положення психології та педагогіки щодо провідної ролі діяльності у формуванні особистості, єдність свідомості й активності суб’єкта в навчально-виховному процесі, детермінантної ролі провідної діяльності у формуванні особистісних новоутворень.
Дослідження здійснювалось на основі положень філософії гуманізму, відповідно до яких найвищою цінністю в суспільстві є людина; на принципах системного, діяльнісного, історичного, логічного підходів щодо визначення теоретико-методологічних засад формування національної самосвідомості особистості; системного, цілісного, особистісного щодо розробки її структури та змісту; будувалося, зважаючи на положення Конституції України, закони України, згідно із сучасними вимогами до навчально-виховного процесу.
Теоретичну основу дослідження становлять положення і висновки вчених щодо методології педагогічних та психологічних досліджень (Д.Кемпбелл, В.Краєвський, Т.Кун, С.Максименко, Д.Тхоржевський); сутності особистості та її розвитку (І.Бех, Л.Виготський, П.Гальперін, О.Леонтьєв, С.Максименко, С.Рубінштейн та ін.), ролі діяльності у формуванні особистості (О.Асмолов, Г.Балл, І.Кон, Г.Костюк та ін.), теорії і практики виховання (А.Бойко, О.Вишневський, С.Карпенчук, О.Коберник, Б.Коротяєв, М.Сметанський, М.Фіцула та ін.); змісту та напрямів національного виховання ( Г.Ващенко, Ю.Руденко, М.Стельмахович, Д.Тхоржевський та ін.).
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань, досягнення мети, перевірки гіпотези використано комплекс методів, адекватних досліджуваному феномену, а саме:
– теоретичні методи: аналіз наукової літератури з питань методології та теорії нації і національного виховання для зіставлення та порівняння різних поглядів учених на досліджувану проблему, визначення теоретико-методологічних засад формування національної самосвідомості; порівняння, класифікація та систематизація теоретичних і експериментальних даних; теоретичне моделювання структури національної самосвідомості; метод графів під час оцінки взаємозв’язків у структурі національної самосвідомості;
– емпіричні: методи масового збору інформації – опитування, тестування; бесіди; педагогічні спостереження з метою перевірки розроблених методик; розробка програм та методик дослідження, програма педагогічного експерименту з трьома контрольними групами, кількісний та якісний аналіз емпіричних даних з використанням методів математичної статистики для вивчення процесу формування національної самосвідомості особистості, конкретизації методики, перевірки результативності розробленої педагогічної системи формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Експериментальна база дослідження.
Експериментом було охоплено учнів Першої української гімназії м.Краматорська, загальноосвітньої школи 1-3 ступеня № 2 м. Красний Лиман, Краматорської економіко-гуманітарної гімназії м. Краматорська, загальноосвітньої школи 1-3 ступеня № 4 м. Красний Лиман, загальноосвітньої школи 1-3 ступеня №8 м. Краматорська, ліцею „Оптиміст” м. Слов’янська, загальноосвітніх шкіл м. Глухова та Глухівського району. Таким чином розмір вибірки досяг 328 осіб, що є достатнім на рівні точності + 3% робити висновки про підтвердження нашої гіпотези. Крім того, в експерименті брали участь студенти гуманітарного факультету Краматорського економіко-гуманітарного інституту (м. Краматорськ) та студенти загальнотехнічного факультету Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, студенти технологічного факультету Слов’янського державного педагогічного університету, студенти Держаної податкової академії (м.Ірпінь), студенти Глухівського державного педагогічного університету. Разом різними видами дослідження було охоплено 328 учнів старших класів та 1200 студентів вищих навчальних закладів.
Організація дослідження. Дослідження здійснювалося протягом 1997–2005 рр. і охоплювало такі етапи науково-педагогічного пошуку:
Перший етап (1997–1998 рр.) – теоретико-методологічний. Здійснено аналіз філософської, педагогічної, психологічної літератури; визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання дослідження; визначено теоретико-методологічні засади дослідження національної самосвідомості особистості; розроблено та обґрунтовано структуру національної самосвідомості особистості; розроблено програму експериментального дослідження.
Другий етап (1998–2002 рр.) – прикладний. Реалізована програма експерименту з трьома контрольними групами; здійснено експериментальну перевірку альтернативних гіпотез; апробовано педагогічну систему формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді.
Третій етап (2003– 2005 рр.) – теоретико-методичний. Здійснено обробку і систематизацію даних, їх узагальнення; сформульовано висновки і рекомендації, визначено подальші перспективи дослідження; проведено заходи щодо впровадження одержаних результатів у навчально-виховний процес загальноосвітніх закладів та вищих навчальних закладів освіти України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше:
створено науково обґрунтовану концепцію формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді як теоретичну основу підвищення ефективності національного виховання в системі освіти; на основі визначених теоретико-методологічних засад (полікультурність, інтеркультурність, подвійна ідентифікація в етнонаціональному просторі) обґрунтовано педагогічну систему формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді, яка включає мотиваційно-цільовий, змістово-діяльнісний, результативно-оцінювальний компоненти і реалізується через: діагностику та розвиток складових національної самосвідомості особистості; відбір та структурування змісту навчального матеріалу відповідно до принципу полікультурності; цілеспрямоване формування позитивних стереотипів з метою налагодження толерантних міжетнічних та міжнаціональних стосунків.
Визначено методологічні положення, дотримання яких забезпечує врахування специфічних функцій та дисфункцій категорій з позиції комплексного дослідження національної самосвідомості особистості.
Обґрунтовано з педагогічних позицій зміст поняття „національна самосвідомість” як сукупність таких системотворних елементів, що відображають: специфіку національної культури; усвідомлення себе суб’єктом певної національної спільноти; соціально-моральну самооцінку національного.
Удосконалено показники, критерії рівнів сформованості національної самосвідомості особистості та розроблено методику діагностування; виявлено динаміку і поетапність розвитку складових національної самосвідомості особистості.
Дістали подальшого розвитку положення особистісного підходу до визначення змісту та організації виховних заходів, зокрема: впровадження системи виховних заходів за напрямами „Національна самосвідомість, „Політична культура”; комплексне застосування проблемних завдань та методів імітації міжетнічних та міжнаціональних стосунків.
Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що:
виокремлено групу чинників, які впливають на розвиток національної самосвідомості (історичних, соціальних, культурних, геополітичних); розроблено структуру національної самосвідомості на основі системного підходу; створено модель взаємодії інтегральної індивідуальності з етнічними світами та національним світом, яка забезпечує визначення функцій національної самосвідомості; теоретично обґрунтовано рівні сформованості національної самосвідомості, що мають свою логіку виникнення і розвитку; дістало подальшого розвитку положення щодо розробки проективних тестів.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що:
створено науково обґрунтовану методику формування національної самосвідомості молоді; розроблено методику дослідження проблеми виховання національної самосвідомості учнів старших класів та студентської молоді; розроблено методичні рекомендації з використання методик діагностики рівнів розвитку національної самосвідомості; підготовлено методичні рекомендації для класних керівників старших класів загальноосвітніх закладів та для кураторів академічних груп вищих навчальних закладів; виділено три етапи процесу адаптації національної психології до педагогічних заходів (протистояння, входження, інтеграція), знання яких дає змогу ефективніше впливати на зміцнення колективу та планування виховної діяльність в мононаціональних та поліетнічних групах. Отримані результати дослідження можуть бути використані в процесі написання підручників і посібників з педагогіки та історії педагогіки, теорії та методики виховання.
Розроблені методики діагностики застосовуються фахівцями в галузі економіки, що займаються роботою з персоналом та соціальним оточенням, дають можливість отримати необхідну інформацію, яка враховує етнонаціональний фактор.
Вказані розробки впроваджено в навчально-виховний процес Слов’янського державного педагогічного університету (довідка № 66-03-54 від 18.09.2003 р.); Глухівського державного педагогічного університету (довідка № 3297 від 21.11.2003 р.); Російського університету дружби народів (довідка № 77 від 19.01.2004 р.); Першої української гімназії м. Краматорська, п’яти загальноосвітніх закладах м. Донецька, двох загальноосвітніх закладах м. Красний Лиман, двох загальноосвітніх закладах м. Маріуполя (довідка головного управління освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації від 24.02.2004 р.); економіко-гуманітарного ліцею „Оптиміст” (довідка № 3 від 02.02.2004 р., м. Слов’янськ); загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 (довідка №1 від 01.03.2003 р., м. Костянтинівка); загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів №11 (довідка № 72 від 17.03.2004 р., м. Костянтинівка).
Особистий внесок здобувача. Одержані автором наукові результати є самостійним внеском у розробку проблеми національної самосвідомості особистості. Ідеї та думки, що належать співавторам публікацій, не використовувалися у матеріалах дисертації. У 3 наукових статтях, які були написані у співавторстві (Д.Тхоржевський, С.Борисова), особистим внеском автора є методологічний та теоретичний аналіз принципів, підходів і способів отримання знань, що відбивають сутність національної самосвідомості та окремих її складових. У спільно укладеній програмі спецкурсу „Національна самосвідомість як загальнолюдська цінність” (Р.Захарченко, В.Москалець, І.Огородник, Ю.Руденко, О.Рудницька, Д.Тхоржевський, Т.Тхоржевська, П.Хропко ) для вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації автору належить реалізація методологічного плюралізму щодо визначення підходів до розгляду національної самосвідомості. У написанні в співавторстві навчального посібника (Р.Захарченко, В.Москалець, Ю.Руденко, О.Рудницька, В.Сидоренко, Г.Терещук, Д.Тхоржевський, Т.Тхоржевська, П.Хропко, М.Шмигевський) для вищих навчальних закладів автору належить матеріал параграфу 6.5. У методичному посібнику для вчителів за редакцією Д.Тхоржевського автору належить матеріал параграфу 3.4.
Вірогідність здобутих результатів забезпечена всебічним розглядом предмета дослідження; теоретико-методологічним обґрунтуванням вихідних позицій; використанням взаємодоповнюючих методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження; поєднанням кількісного та якісного аналізів експериментальних даних; обробки добутих даних за допомогою методів математичної статистики; винесенням результатів дослідження на розгляд педагогічного загалу, а також позитивними наслідками їх впровадження.
На захист виноситься:
1. Концепція формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді, яка передбачає врахування психологічних та педагогічних аспектів розвитку складових національної самосвідомості; має реалізовуватися на теоретико-методологічних засадах формування національної самосвідомості особистості.
2. Модель взаємодії інтегральної індивідуальності з етнічними світами та національним світом, яка забезпечує визначення сутності та функцій національної самосвідомості; відбір та структурування змісту навчального матеріалу відповідно до пізнавальних можливостей учнів та студентів; цілеспрямоване формування інтересів в сфері етнонаціональних взаємин.
3. Структура національної самосвідомості особистості, яка запропонована з урахуванням системного, цілісного, змістового, формального та якісного підходів: усвідомлення особливостей національної культури своєї нації; усвідомлення її психологічних особливостей; усвідомлення тотожності зі своєю нацією; усвідомлення власних психологічних особливостей; усвідомлення себе суб’єктом своєї національної спільноти; соціально-моральна самооцінка національного.
4. Технологія діагностики національної самосвідомості особистості, яка поєднує інструментальні (об’єктивні), проективні і ситуативні методики дослідження рівня її складових.
5. Система формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді, яка враховує принципи полікультурного виховання та введення в самобутні культурні світи і реалізується через: діагностику та розвиток складових національної самосвідомості особистості; відбір та структурування змісту навчального матеріалу відповідно до принципу полікультурності; цілеспрямоване формування позитивних стереотипів та індивідуальних цінностей з метою налагодження толерантних міжетнічних та міжнаціональних стосунків.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження на різних етапах обговорювалися на Міжнародному симпозіумі з питань гуманізації і гуманітаризації науки та освіти (Донецьк, 2001 р.) та науково-практичних конференціях: “Гуманізація навчально-виховного процесу у вищій школі” (Слов’янськ, 1999 р.), “Актуальні проблеми соціально-педагогічної підготовки вчителя” (Житомир, 1999 р.), “Розвиток інтелектуально-творчого і духовного потенціалу особистості в процесі її становлення” (Краматорськ, 2000 р.), “Формування національно свідомої особистості” (Київ, 2000 р.), “Всебічний розвиток особистості студента” (Ірпінь, 2001 р.), “Актуальні проблеми реформування економіки і трансформації суспільства України у перехідний період” (Краматорськ, 2002 р.), „Проблеми трудової і професійної підготовки на початку ІІІ-го тисячоліття” (Слов’янськ, 2002 р.), “Актуальні проблеми економічного і гуманітарного розвитку України” (Краматорськ, 2003 р.), „Україна-Китай: стратегія співробітництва” (Краматорськ, 2004 р.), „Формування громадянського суспільства в контексті Європейської інтеграції” (Рівне, 2005 р.).
Результати дослідження були апробовані при наданні консультацій працівникам освіти, викладачам, учителям загальноосвітніх шкіл Донецької області, на серпневих нарадах обласного відділу освіти в 2002-2003 рр., у процесі читання лекцій, проведення семінарів, керівництва курсовими та дипломними роботами студентів для освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр, спеціаліст, магістр.
Кандидатська дисертація на тему „Формування готовності вчителя до дослідницької педагогічної діяльності в умовах поетапної підготовки студентів педагогічного вузу” захищена 1997 року. Матеріали кандидатської у тексті докторської дисертації не використовувались.
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 30 наукових та науково-методичних праць, зокрема 1 монографія (15 друк. аркушів), 1 програма спецкурсу, 2 навчальних посібники, 2 навчально-методичних посібники, 24 статті у провідних наукових фахових виданнях.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації – 528 сторінок, основний – 410 сторінок, список використаних джерел становить 651 найменування, з них 75 – іноземними мовами. Робота містить 20 таблиць, 6 графіків, 14 малюнків.
Теоретичні та методологічні передумови проблеми психологічного дослідження національної самосвідомості
Значимість чисто екологічних характеристик місцевості була продемонстрована в одному з експериментів: африканським дітям було запропоновано дев яносто слів, що мають відношення до життя континенту. З них треба було вибрати такі, котрі найбільшою мірою, на думку випробуваних, характеризують їхній материк. Лише двадать п ять відсотків дітей вибрали такі терміни, як «расові проблеми», «іслам», «соціалізм». Більше вісімдесяти відсотків вважали, що картина їхнього світу більш адекватна в таких термінах, як «нігерійці», «чорні аборигени», «зулуси», «пігмеї», «шамани, що потрясають дротиками» і ін.
Формування національної свідомості містить у собі формування не тільки ставлення до природи, але і до інших аспектів середовища, а їх, як ми переконалися, досить багато. Один з істотних напрямків вивчення національної самосвідомості полягає у визначенні позиції людини щодо дистанції, яку вона вважає оптимальною для взаємин з іншими людьми. Два основних терміни описують характер цих уявлень: «самота» і «скупчення». Що стосується проблеми «самоти», то це не нова проблема в психології, що відома за назвою «персональний простір». Вже в рамках проксеміки при дослідженні оптимальної організації простору спілкування, особливо за допомогою невербальних засобів, була виявлена наявність у людини досить точних уявлень про те, в яких ситуаціях яка дистанція є доречною. М. Аргайл сформулював «шкалу інтимності», де саме і позначені різні дистанції, придатні для інтимного, ділового спілкування чи для публічного виступу.
Інший бік цієї проблеми успішно досліджувався психологами Естонії. Т. Нійт, наприклад, вивчав питання про те, яке значення мають просторові характеристики як для людей з різними індивідуальними психологічними особливостями, так і для представників різних культур [393 ]. Справа не тільки у виборі дистанції спілкування, але й у загальній потребі людини у певній «самоті». Ця психологічна потреба тісно пов язана із соціальними умовами її реалізації. (Так, для різних людей у різному ступені нетерпима тіснота комунальної квартири чи навіть відсутність ізольованої власної кімнати в квартирі. Сприйняття світу багато в чому будується і через призму саме цієї характеристики існування.) На думку І. Альтмана, «самота» позначає таку міру соціальної стимуляції, при якій люди можуть оптимально взаємодіяти. Це обумовлено тим, що «особистий простір» гарантує індивіду можливість приймати самостійне рішення про те, яку інформацію про себе він готовий передавати партнеру і при яких обставинах. Іншими словами, належна міра «самоти» виступає компонентом формування «Я-концепції», а отже, екологічна характеристика сполучена з формуванням ідентичності
Інша сторона цього ж питання — «скупчення» людей, їхнє перебування в юрбі, взагалі в системі переважаючої тісноти. У даному випадку це вже не питання тісноти в квартирі, а світовідчування людини в ситуації будь-якого масового збіговиська. Сенситивність до «самоти», як правило, корелює з украй негативною оцінкою всякого «скупчення». Поєднання терміном «териториальність» переваги до тієї чи іншої сторони альтернативи «самота-скупчення» виступає значимою перемінною в оцінці індивідом навколишнього світу. Хоча ці оцінки можуть бути і суто ситуативними, в кінцевому рахунку вони можуть впливати і на більш загальну картину світу. Так, у дослідженні М. Хейдеметса було показано, що людині властиво підтримувати певний рівень просторового контакту з іншими людьми, і успішність/неуспішність цього визначає в значній мірі не тільки психологічний стан індивіда, але й ефективність його діяльності [533 ]. Погроза персональному простору приводить до підвищення його значимості, наслідком чого є, з одного боку, ще більш наполеглива ідентифікація себе з цим простором, а з іншого боку - поштовх до загального сприйняття світу через призму сприйняття свого простору, свого середовища.
Ставлення до середовища змушує людину виробити певні категорії, за допомогою яких це середовище може бути адекватно описане. Усі вони так чи інакше відносяться до категоризації простору, тобто стосуються послідовності, відстані й орієнтації. Прикладами застосування такої категоризації є побудови образу „малої батьківщини” або міста, що стало останнім часом досить частим предметом психологічних досліджень. Початок застосуванню категоризації простору було покладено книгою К. Лінча «Образ міста» [ 334 ]. Робота виконана в традиціях, дуже близьких до когнітивної психології, і пропонує, власне кажучи, конкретизацію процесу побудови деякої когнітивної схеми. Лінч позначив п ять основних категорій, якими люди користуються з метою організувати свій образ міста: шляхи (їхня сукупність — це «розумова карта міста»); перехрестя представляють крапки прийняття городянами рішень і вибору; окраїни — дають ясність твого власного положення в місті; райони — позначають своєрідну ієрархію частин міста; спеціальні орієнтири, які є такими крапками на карті міста, що допомагають нам визначити, чи на правильному ми знаходимося шляху. Ця категоризація, з одного боку, служить просто найбільш ощадливому опису конкретного міста, а з іншого боку — сприяє конструюванню такого абстрактного образу міста, який оптимальний для існування людини. На прикладі ставлення людини до міста (елементу «побудованого середовища») добре також простежити зв язок проблем екології й ідентичності. Цілий ряд досліджень присвячений питанню про те, як людина сприймає зміни міського середовища. Ці зміни внесені урбанізацією: змінюється гама кольорів міських пейзажів, виникають великі пласкі поверхні знову побудованих площ, великих магістралей, починають переважати прямі кути і лінії, пов язані з масовою забудовою нових житлових кварталів [ 539 ]. Питання в тому, як люди ставляться до цих змін: чи торкаються вони ідентифікації зі звичним виглядом міста? Найчастіше втрата звичної території, яку «привласнила» людина, приводить до своєрідної ностальгії, звідки виникає негативне ставлення до перетворень, особливо в людей похилого віку. Це має прояв в неприйнятті нового планування районів, перейменування вулиць і т.ін.
Усе це можна проінтерпретувати як один з елементів руйнування ідентичності, що обумовлено руйнуванням деяких символів, а середовище, як бачимо, також має для людини символічне значення. Утрата території, предметів, що її наповнюють, чи символів, що репрезентують ці предмети, сприяє втраті орієнтації людини в світі, що є обов язковою умову збереження ідентичності.
Потрібно також згадати і ще про деякі спеціальні області екологічної психології, які стосуються психології соціального пізнання.
Повертаючись до проблеми ідентичності, можна зробити висновок, що ідентифікація з певним типом середовища є найважливішим компонентом образу-Я.
Таким чином, традиційна для соціальної психології проблема соціальної ідентичності виступає органічною частиною психології національного пізнання. Прагнення до позитивної ідентичності припускає наявність певного образу світу: втрата його означає для людини бачення «іншого» світу. Кожного разу, коли ідентичність стає негативною, виникає прагнення піти в цей «інший» світ: отже, дисгармонія між «Я» і «моєю» групою приналежності стає механізмом розхитування сформованого образу світу. Що ж стосується самої можливості порівняння різних груп приналежності, то це, безумовно, збагачує картину навколишньої реальності. Побудовані образи двох елементів цієї картини («Я» і «Група») чи при іншому «рахунку» — чотирьох («Я», «Нація», «Час», «Середовище») можуть бути розглянуті як своєрідні «результати» процесу пізнання, які в свою чергу є основою національної самосвідомості.
Принцип подвійності якісної визначеності людини та її життєвого світу в дослідженні національної самосвідомості
Входження етнічних значень об єктів світу в І І стає реальним, якщо І І відповідає тим правилам, нормам, традиціям, табу, що функціонують в національному світі, інакше І І відкинеться їм і не буде прийнята, прилучаючись і повертаючись обличчям до іншого — інонаціонального світу, що йде їй назустріч.
Принцип зовнішньої (каузальної) детермінації полягає в тому, що І І, опосередкована національними значеннями об єктів свого світу стає сполученою з ними, залежною від них, при цьому постійно знаходячись у стані пристосування, адаптуючись до них для забезпечення своєї актуалізації.
З позицій Л.Я. Дорфмана [193, с. 161-165] інтеріндивідуальність являє собою сукупність індивідуальних властивостей, що характеризують І І як підсистему взаємодіючих з нею систем. Вона є вторинною стосовно зовнішніх впливів і похідною від них, складається з властивостей, які вимагаються іншими і знаходяться в залежності від зовнішніх чекань чи вимог. У якості інтеріндивідуальних властивостей називаються « почуття єдності » (Antonovsky, 1984), які визначаються як здатність індивіда до генералізованого когнитивно-емоційного сприйняття стимулів, що впливають на його, ніби вони в більшому чи меншому ступені контролюються ним. Ці ж самі «почуття єдності», що приводять до залежності І І від зовнішнього оточення, розуміються як тенденція до пошуку підтримки, заступництва, захисту, надання прийняття рішень іншим (Argyle, 1967). До змістовної боку інтеріндивідуальних властивостей автор відносить стан свідомості, що об єктивує І І , у якій презентуються цінності, норми, очікування, запити, а також особливості тієї системи, до якої відносить себе І І на правах її підсистеми. Як формальний бік інтеріндивідуальних властивостей розглядаються особливості, що забезпечують «наповнення» цих властивостей конкретним змістом.
В аспекті взаємодії національного світу і І І до інтеріндивідуальних властивостей будемо насамперед відносити ідентифікаційні властивості, такі як причетність, залежність, поступливість, прихильність, підтримка, підпорядкування, тотожність і ін.
Необхідно відзначити, що своєрідність якості - інтеріорізовані національні значення, сформована в результаті зовнішньої детермінації, забезпечується діапазоном реально існуючих об єктів національного і етнічного світу, що беруть участь у цьому процесі, тобто зоною невизначеності етнічних та національних значень, що претендують на залучення і привнесення тією чи іншою мірою у внутрішній простір І І. Засвоюючи ті самі національні та етнічні значення конкретного національно-етнічного світу, деяка сукупність І І предречена на певну подібність, однаковість. Г. Лебон [315, с. 113 ] з цього приводу заявляє, що «через спадковість, виховання, середовище, наслідування і суспільну думку люди кожного століття і кожної раси одержують відому суму середніх понять, що роблять їх схожими один на одного, і при цьому до такого ступеня, що коли вони вже лежать під вагою століть, то по їх художнім, філософським і літературним творам ми впізнаємо епоху, у яку вони жили».
Між етнічними значеннями І І і їхніх носіїв утворюються багато-багатозначні зв язки, основним фактором детермінації яких виступають інтеріндивідуальні властивості. Згідно до положень теорії І І вони можуть бути пояснені таким чином. І І як би визначає міру можливості засвоєння тих чи інших національних значень, щодо етнічних, розширюючи чи звужуючи їхню зону невизначеності, тим самим утворюючи різну вірогідність зв язку між національними та етнічними значеннями об єктів світу й національними значеннями І І. З іншого боку,- негативна валентність етнічних значень, щодо національних певних об єктів світу придушує можливість бути такими, що вимагаються з боку І І.
Таким чином, можна цілком певно стверджувати, що І І не втрачає відносин з об єктами світу, а навпаки - продовжує і відновлює взаємодії з ними в силу зв язаності, тотожності з ними. Вона не може здійснювати свої дії інакше через те, що ідентифікація, що сформувалася, з національними значеннями об єктів світу спонукує І І дотримуватися національних законів і правил, при цьому оберігаючи і зберігаючи етнічні значення і їхні носії, щоб не втратити можливість власної актуалізації. Тому І І робить постійний контроль над здійсненням збалансованих відносин між собою й об єктами свого світу.
Фундаментальною особливістю інтеріндивідуальних властивостей І І є їхня спрямованість на об єкти національного світу [193, с. 283-288 ]. Ця спрямованість реалізується через активність (поведінку і діяльність) І І, обумовленою роллю останньої як підсистеми взаємодіючих з нею систем— національним та етнічним світами. Зовнішні джерела детермінують активність І І, якій притаманний зовнішній характер здійснення. Активність опосередковує зв язки І І з об єктами національного та етнічного світів, за допомогою якої І І привласнює національні значення, здобуваючи інтеріндивідуальні властивості і знову відтворює й утворює національні значення в об єктах свого світу. Таким чином, активність спрямована на актуалізацію національних значень: освоєння (пошук в існуючих об єктах світу) і їхнє утворення (привнесення в знову створені об єкти світу). Її основне призначення полягає в зміні І І заради збереження національних світу - системи.
До основної функції національної поведінки І І відноситься обслуговування існуючих національних значень і пристосування до них. При цьому вона спрямована на те, щоб зберегти національні значення, які адаптували етнічні значення, й у той же час змінити І І в плані утворення в неї інтеріндивідуальних властивостей. Національна поведінка І І в суб єктній взаємодії визначається етнічними значеннями їхніх носіїв у залежності від позицій, ролей, статусу, референції останніх в національному світі (особливості поведінки національного суб єкта з представниками інгрупи й аутгрупи).
У процесі взаємодії з об єктами-суб єктами світу особливості національної поведінки І І виявляються в соціально типових проявах комунікативно-поведінкової (характер спілкування і взаємин з об єктами світу), мотиваційній (особливості визначальних мотивів і потреб у взаємостосунках з об єктами світу), пізнавальної (особливості пізнавальних процесів у взаєминах з об єктами світу), емоційної сферах (особливості емоційних проявів у відносинах з об єктами світу). Наприклад, до особливостей національної поведінки можна віднести гетеростереотипи, автостереотипи і національні настанови (стан внутрішньої готовності до психічної активності) у відносинах з об єктами світу.
Тут з являється можливість поставити проблему типового стилю національної поведінки. Соціально типовий стиль етнічної поведінки є особливою соціально типовою формою зовні детермінованої активності, за допомогою якої здійснюються переходи від національних значень об єктів світу до національних значень І І.
Методичні рекомендації щодо використання методик дослідження національної самосвідомості
В сучасній ситації глобальних геополітичних, економічних, екологічних змін найбільш значущими і провідними, щодо світоустрою виступають проблеми самої людини. Нації разом з національними культурами у своїх несхожостях і складають світову цивілізацію. При цьому всі нації (а їх в сучасному світі понад 3 тис.) є рівноцінними носіями загальнолюдських цінностей, які не проявляються у „чистому” вигляді, але створювалися і створюються первісно в самобутніх формах. Більш того, кожна нація здатна розкрити ті сторони світової цивілізації, які можуть залишитися невиявленими в інших культурах. Унікальність, оригінальність нації є її перевагами і втой же час „неповноцінністю” бо передбачають, що вона не має специфічних рис, що притаманні іншим. Таким чином, світова культура не буде повнокровною, якщо в ній відсутнє „звучання” культури кожної з націй. Невипадково обговорювався принцип доповненості культур: „... разные человеческие культуры дополнительны друг другу” [57].
В культурогенезисі наций має місце взаємовплив, взаємодія, і взаємобачення унікальних національних культур. Не існує національної культури, яка б була повністю неповторною, абсолютною і самобутньо достатньою, але при цьому „....каждая национальная культура представляет собой гармоническое равновесие традиционных условностей, при помощи которых скрытые потенциальные возможности человеческой жизни могут раскрываться так, что обнаружат новые стороны ее безграничного богатства и многообразия” [57].
Узагальнюючи наведені вище точки зору, національну самосвідомість можна визначити як систему - сукупність елементів, що знаходяться у відношеннях і зв язках між собою, утворюючи тим самим певну єдність. Іншими словами, категорія „національна самосвідомість” визначається нами через філософську категорію „системи”, яка характеризує об єкт з точки зору його цілісності, причому цілісності специфічно розчленованої. Наприклад, В.Садовський стверджує, „...що будь-яка система, що досліджується, мінімально потребує трьох рівнів її опису: 1) з точки зору притаманних їй зовнішніх цілісних властивостей; 2) з точки зору її внутрішньої будови і „внеску” її компонентів у формування цілісних властивостей системи; 3) з точки зору розуміння даної системи як підсистеми більш широкої системи. Проте в науковій і технічній практиці кількість рівнів опису системи звичайно більша” [ 459, с.105 ].
Зіставляючи пари категорій „ціле- частина” і „система- елемент” стосовно „національної самосвідомості”, ми змушені відзначити уявну нерозрізняємість між ними, хоча у філософській літературі переважає точка зору, яка стверджує специфічність цих категорій. Спробуємо обґрунтувати цю позицію.
Сутність системного підходу, як його розуміють у багатьох роботах, і основна мета системних досліджень, можуть бути сформульовані як пошук засобів, за допомогою яких можна висловити цілісність досліджуваного об єкта, тобто охарактеризувати ті специфічні риси, властивості, що роблять об єкт цілим. Як бачимо, ціле і система близькі між собою, доповнюються, але не перетинаються одне одним.
Ціле – це єдність частин і цілісності, під якою розуміється вся сукупність сумативних і несумативних його властивостей і функцій. Але, оскільки цілісність, як якість, наводиться відношеннями частин, поняття цілісності в широкому розумінні поширюється і на ці відношення.
Система в її найвищому прояві – це також цілісний об єкт. Але вона характеризується одним або декількома окремими проявами цілісності даного цілого й об єднує тільки ті його складові, що беруть участь у забезпеченні даного прояву цілісності. Так, В.Садовський виділяє таку закономірність у логічному зв язку між поняттями „система” і „ціле”: „між елементами множини, що утворює систему, встановлюються певні відношення і зв язки. Завдяки їм набір елементів перетворюється у зв язане ціле, де кожний елемент у кінцевому підсумку виявляється пов язаним з усіма іншими елементами і його властивості не можуть бути зрозумілими без врахування цього зв язку” [459, с. 83 ].
До кожної системи, що забезпечує здійснення того чи іншого прояву цілісності, залучаються ті сторони частин, що безпосередньо беруть участь у розгортанні даного прояву цілісності. Сторони частин об єктивно стають елементами даної системи. Система виділяє в цілому ті боки частин (елементи) і відношень між ними, які беруть участь у забезпеченні того прояву цілісності, що її характеризує. Ціле, отже, є упорядкованою множиною не тільки частин, структурних рівнів, але і систем. Зіставляючи ці поняття, можна відзначити, що ціле- це щось предметне, тілесне, стійке. Система ж – відмежована множина взаємодіючих елементів.
Розглянуті категорії дають нам можливість уникнути помилки, якої припускаються деякі дослідники при розгляді цілісних систем. Так польська дослідниця Т.Хінчевська-Геннель пропонує таке визначення: „ Національна самосвідомість - це соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку й водночас- необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох іх них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом” [ 598 ]. Зауважимо, що згадані „чинники”, або складники, національної свідомості частково збігаються з тими, про які згадує Е.Сміт, подаючи своє визначення національної свідомості [ 471 ]. Однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними відносно самосвідомості, тобто порушується закономірність у логічному зв язку між поняттями „система” і „ціле”. Або наприклад М.Перен водночас використовує поняття „державно-патріотичне самоусвідомлення” і „державно-патріотичний рівень становлення національної самосвідомості” не розмежовуючи їх, що приводить до неузгодженості, щодо структури національної самосвідомості [410 ]. Порушення принципів методології, щодо визначення національної самосвідомості, приводить до подальшої неузгодженості при побудові систем різного рівня складності. Так наприклад О.Вишневський чітко не розмежовує поняття „національна свідомість” і „національна самосвідомість”, що в свою чергу приводить при визначенні системи моральних цінностей до помилки, коли таке поняття, як „патріотизм” включається до групи національних цінностей, а не до групи громадянських [128].
З іншого боку, оскільки ми займаємось емпіричним дослідженням, поняття, для того щоб воно приносило користь, по-перше, повинно відноситись до явищ, які є принаймі потенційно спостерігаємими. по-друге, повинно бути точним., по-третє, повинно бути теоретично значущим. Розглянемо з цих позицій визначення яке подає російський дослідник етнолінгвістичних понять і термінів Ісаєв М.І.: ” Национальное самосознание - неотъемлемый духовный (идеологический) атрибут национальной жизни и его наиболее характерное выражение. Н.С., как составная часть психологического комплекса нации, означает осознание этой общности ее сочленами в качестве особенного, отличного от других образования, равно как и отнесение их самих к данному национальному коллективу.
Введення у самобутні культурні світи – важливий принцип формування національної самосвідомості
Як видно на рис.4.3., для респондентів цієї вибірки культурна специфіка спільності не є чинником її єдності і зміцнення. Для низького рівня і високої виразності (національний нігилізм) (рис.4.3., а) розглянутої форми прояву національної самосвідомості виявлено: при усвідомленні психологічної прихильності до своєї нації простежується заперечення своєї приналежності до неї. Середні рівень і виразність (національна лімінація) (рис.4.3., b) характеризуються наступною рисою: при формуванні особистістю системи уявлень психологічних особливостей свого народу відбувається відчуження її від національної спільності. Даний тип самоставлення, обумовлений ставленням до людини «іншого», виявляється через уподібнення сформованому стереотипізованому образу («Я такий, яким мене сприймає інший»). Вплив ставлення іншого при розвитку ставлення до самого себе виявляється в процесі соціальної стереотипізації міжнаціонального сприйняття у формі негативних автостереотипів і аттитюдів. У більшості випадків студенти даної вибірки приписують «типовому українцеві» дезадаптивні, небажані психологічні властивості. Високий рівень і низька виразність (національний негативізм) (рис.4.3., с) виявляються через усвідомлення себе представником національної спільноти при негативному ставленні (гірше, ніж у «інших») до носіїв її національного.
Негативна форма прояву національної самоідентифікації при літотизації протиставлення своєї нації з іншими етнічними утвореннями може виявлятися через ототожнення себе з компонентами інонаціонального середовища (у даному випадку — російськомовного), що безумовно впливає на формування відповідного «образу Я» національного суб єкта. Наприклад, національна лімінація як усвідомлення своєї спільності з афектацією на самоусунення формується за допомогою ототожнення себе з компонентами культури іншого народу. При цьому віддалення культурної дистанції в рамках своєї нації не впливає на усвідомленість приналежності до неї. Національний нігілізм як усвідомлення своєї спільності з афектацією на самозаперечення виявляється через ототожнення з іншою нацією і уява про себе як про її члена. Національно-нігілістичні тенденції характеризуються небажанням підтримувати культурні цінності свого народу, відмовленням бути носієм національного. А національнипй негативізм як усвідомлення своєї спільності з негативною афектацією виражається через ототожнення зі своєю нацією і усвідомлення себе в якості її ж представника. Мова йде про переживання негативних почуттів, зв язаних з національною приналежністю в результаті деякого приниження. Усе це означає, що негативна самоідентифікація сприяє посиленню інгрупової дезінтеграцї.
Студенти розглянутої групи, що проживають в основному в східних областях України (у більшому ступені в містах), відрізняються «залежним-слухняним» типом міжетнічних відносин (Р 0.01), пристосуванням у контактах з аутгрупою (Р 0.01). Респонданти даної вибірки виявляють високу тривожність, підвищену чутливість до впливів середовища, тенденцію до вираженої залежності мотиваційної спрямованості від відносин, що складаються зі значимими іншими.
Вони надають перевагу російській мові як засобу спілкування; їх дратує, коли в багатонаціональному колективі розмовляють українською мовою. Літературу на українській мові читають тільки лише в зв язку з необхідністю її вивчення у вузі. Мало цікавляться національним мистецтвом і народною музикою, переважно читають російськомовні журнали і газети. Головним для них при визначенні національності є власне бажання (79%). 92% членів цієї групи відзначають, що національність у шлюбі не має значення; учитися і підтримувати дружні стосунки для них усе одно з ким за національністю. На питання, як би Ви зволіли одягтися на власному весіллі, 83% з них указали на сучасний костюм без елементів національного одягу. Виражений космополітизм указує на відсутність національних цінностей у структурі самосвідомості, де національна складова позбавлена значимості.
Позитивні характеристики українського народу з усіх ними перерахованих представлені 29% (працелюбність, терпіння, доброзичливість і ін.), тоді як у росіян вони склали 71% (товариськість, відкритість, розкутість, сміливість, скромність, доброзичливість і ін.). До негативних рис свого народу прилічили 61% ( упертість, гоноровитість, мрійливість, спрямованість на досягнення передусім власного успіху і ін.), при цьому негативні якості росіян склали лише 39% (зайва розкутість і відкритість, гордість і ін.) із усієї сукупності ними представлених. При аналізі якостей, що часто зустрічаються виявлен збіг, по-перше, семантичної структури з однієї якості: доброзичливість в українців і росіян і, по-друге, емоційної структури при пред явленні таких властивостей як розкутість і відкритість «типового росіянина» як у ранг негативних, так і позитивних характеристик. Амбівалентність емоційно - оцінного компонента гетеростереотипа російської нації, з одного боку, ще раз підтверджує декларацію про суперечливість російського характеру, з іншого,- говорить про прийняття і розуміння «своїх» росіян. Превалювання негативних якостей інгрупи і позитивних аутгрупи дозволяє нам стверджувати, з одного боку, про високий показник близькості представників цієї групи з росіянами, і психологічної дистанції зі своїм народом,- з іншого.
Аналіз показників шкал методик в трьох групах за допомогою t-критерію Стьюдента виявив значимі розходження лише між студентами з гіперпозитивною і негативною формами національної самосвідомості. Виходить, студенти з гіперпозитивною формою відрізняються твердою «я» — концепцією, стійкістю образу «Я», навіть якщо він неадекватний, тоді як інші — з негативною формою прояву національної самосвідомості не приймають себе такими, які вони є, прагнуть змінити себе через незадоволеність собою і внутрішню дисгармонію.