Содержание к диссертации
Введение
Розділ 1. Теоретичний аналіз феноменології репродуктивної поведінки в контексті розвитку філософської, соціологічної та психологічної думки 14
1.1. Міждисциплінарний статус репродуктивної поведінки людини
1.2 Теоретичні підходи до вивчення репродуктивної поведінки в рамках філософської проблематики людинознавства.
1.3 Соціологічна традиція вивчення проблеми репродуктивної поведінки особистості
1.4 Вивчення репродуктивної поведінки людини в рамках етології та соціобіології .
1.5 Психологічні дослідження репродуктивної поведінки Висновки до першого розділу
Розділ 2. Теоретико-методологічні засади дослідження репродуктивної поведінки особистості 78
2.1. Обґрунтування понять теми дослідження
2.2.Теоретико-методологічні засади дослідження репродуктивної поведінки особистості
2.2.1. Методологічні підстави дослідження
2.2.2. Теоретичні підстави дослідження .Висновки до другого розділу 789596112122
Розділ 3. Моделювання репродуктивного процесу та репродуктивної поведінки 126
3.1. Структурна, типологічна та функціональна моделі репродуктивного процесу в біосоціальній системі .
3.2 Структурна, функціональна та типологічні моделі репродуктивної поведінки особистості Висновки до третього розділу
Розділ 4. Соціогенез репродуктивної поведінки людини .. 177
4.1. Модель соціогенезу репродуктивної поведінки людини
4.2. Історичні типи відтворення населення і репродуктивна поведінка особистості
4.3 Становлення та розвиток соціокультурної складової репродуктивної поведінки Висновки до четвертого розділу
Розділ 5. Структурно-системний та функціональний аналіз репродуктивної поведінки особистості . 230
5.1. Загальна структура психологічної складової репродуктивної поведінки
5.2. Регулятивні механізми репродуктивної поведінки особистості Висновки до п’ятого розділу 230247265
Розділ 6. Онтогенз репродуктивної поведінки особистості 268
6.1 Онтогенетична динаміка психологічної структури репродуктивної поведінки особистості .6.2 Емпіричне дослідження вікових та гендерних особливостей психологічної структури репродуктивної поведінки особистості Висновки до шостого розділу
Розділ 7. Соціокультурний та життєдільністний контексти репродуктивної поведінки особистості 358
7.1. Репродуктивна поведінка в процесі життя особистості
7.2. Соціокультурний контекст репродуктивної поведінки особистості
7.3. Репродуктивні практики як форма реалізації репродуктивної поведінки особистості Висновки до сьомого розділу
Висновки . 403
Ліература додатки 413462
- Міждисциплінарний статус репродуктивної поведінки людини
- Обґрунтування понять теми дослідження
- Структурна, типологічна та функціональна моделі репродуктивного процесу в біосоціальній системі
- Модель соціогенезу репродуктивної поведінки людини
Міждисциплінарний статус репродуктивної поведінки людини
Репродуктивна поведінка особистості є предметом вивчення в багатьох науках. Ті або інші аспекти РПО традиційно розглядаються в демографії, соціології, медицині, культурології, етнографії, психології, педагогіці. Також РПО стає предметом аналізу в сучасних дослідженнях з економіки і права. Для розробки проблематики РПО у психологічному аспекті необхідно проаналізувати наявні підходи й відповідний понятійний апарат.
Сама постановка питання про РПО та її структуру є історично молодою. Практично до 70-х рр. вивчення народжуваності та пов язаних з нею процесів відбувалося без будь-якого згадування або використання поняття «поведінка», тобто без застосування методів соціології й соціальної психології. Незважаючи на це, у різних дисциплінах накопичено величезний обсяг знань про ті або інші аспекти репродуктивної поведінки людини.
Репродуктивна поведінка – царина міждисциплінарних досліджень, а не предмет якоїсь однієї науки. Сьогодні науковий обмін у ній здійснюється на міждисциплінарному рівні: результати, отримані одними фахівцями, осмислюються іншими під своїм кутом зору, після чого вишукуються способи використання нового, запозиченого, знання. Міждисциплінарний статус проблеми РПО вимагає визначення специфіки її предмета у психології. Для виокремлення психологічної проблематики в дослідженні РПО варто розглянути, що саме стає предметом дослідження в інших науках, котрі її вивчають. У таблиці 1.1 систематизовано основні напрями дослідження РПО в різних науках.
Як видно з таблиці, спектр наукових пошуків представників різних дисциплін вельми широкий. У багатьох випадках вивчаються ті самі феномени, але з методологічних позицій та відповідно до методів конкретної науки. Представники всіх зазначених наук, окрім біології та медицини, вивчають репродуктивні установки, мотиви, ритуали та міфи; репродуктивну соціалізацію, детермінанти становлення певного типу РПО. Детальний аналіз наукових пошуків у філософії, соціології, демографії, етології, соціобіології та психології здійснено в наступних підрозділах. Зараз же наведемо визначення основоположних термінів в економіці, праві, культурології, у науках, для яких вивчення РПО є справою нещодавно розпочатою. Точка зору представників цих наук дозволить детальніше окреслити проблемне поле саме психологічного дослідження РПО.
Взаємозв язок демографічних і соціально-економічних процесів розглядається в працях Г. Беккера [86], А.Г. Вишневського [191], М.Б. Денисенка [268], Р. Істерліна [649], А.Я. Кваші [355], Я.А. Скрябіної [632]. А.П. Багірова[58] та Ю.П. Кокін [379] вважають, що за всіма ознаками діяльність людини, спрямовану на власне відтворення за допомогою народження здорового потомства, його подальшого виховання й формування людського капіталу, можна вважати трудовою діяльністю. «Репродуктивний труд являє собою частину людської діяльності – матеріальної й соціальної – по догляду за наявною і майбутньою робочою силою і людським родом у цілому. Репродуктивний труд звичайно є неоплачуваним і, як правило, не включається в систему національних рахунків» [505, с. 373]. З економічної точки зору репродуктивний труд розглядається як процес свідомої, доцільної діяльності людей, за допомогою якої вони формують кількісні і якісні характеристики людського капіталу, задовольняючи в процесі цієї праці як суспільні, так і особисті потреби. Значну роль у репродуктивному труді відіграє соціально-психологічна складова. [58; 379]
Уперше про репродуктивні права на міжнародному рівні було заявлено на Міжнародній конференції з народонаселення й розвитку (МКНР) (Каїр 1994 р). Програма дій конференції вперше визначила, що репродуктивні права охоплюють деякі права людини, які вже визнані національним законодавством, у міжнародних документах із прав людини і є складовою й неподільною частиною загальних прав людини.[199]. Ті або інші аспекти репродуктивних прав вивчаються правознавцями, а також стають об єктом дослідження на стикові діяльності медиків і правознавців, а саме: М. Босанац [129], Ш.Н. Галімовова [208], Р. Калістратової [342], Г.І. Літвінової [442], Ю.В. Павлової [529], Е.В. Перевозчикової [538], Д.К. Рашидханової [572], Н.А. Рубанової [588], Ю.Д. Сергеєвого [628], К.Ф. Фаракшиної [706], О.А. Хазової [726], Т.А. Шумилової [775]. «Репродуктивні права – комплекс загальнолюдських прав і свобод, що забезпечує реалізацію основного невідчужуваного права людини на продовження роду – незалежно від статі, національності, шлюбного стану й стану здоров я, включаючи право на охорону репродуктивного здоров я й використання допоміжних репродуктивних технологій, у тому числі донорських і сурогатних програм, а також право на самостійне планування сім ї, включаючи свободу визначати кількість і стать дітей, а також тимчасові інтервали між їхнім народженням і свободу від будь-якої дискримінації при здійсненні цих прав» [615].
Поняття «репродуктивне здоров я» набуло поширення у 1980-х роках і пов язане з правом людини на охорону здоров я. ВОЗ визначила репродуктивне здоров я як «…стан фізичного, духовного й соціального добробуту, а не простої відсутності захворювання або немочі у всьому, що стосується репродуктивної системи організму і її нормального функціонування» (WHO/UNFPA/Світовий банк, Спеціальна програма досліджень. Розвиток і дослідження проблем відтворення людства, червень 2007). Репродуктивне здоров я означає можливість удоволеного й безпечного сексуального життя, здатність до народження дітей і можливість вирішувати, коли і як часто це робити. Передбачає право на інформацію й доступ до безпечних, ефективних, доступних за ціною й прийнятних методів планування сім ї й/або до інших методів регулювання народжуваності, які не суперечать закону. Охорона репродуктивного здоров я охоплює репродуктивні процеси, функції й систему на всіх етапах життя. У культурології аналізуються культурні норми, що визначають РПО, а також символічні програми поведінки, системна сукупність яких опосередковує взаємодії людей і умов їхнього життя, позбавляючи її ефекту прямої дії, створюючи соціальне середовище. Культурологи розглядають поведінку в нерозривному зв язку з культурою. Д. Бідні, Р. Лінтон, К. Кун визначають культуру як заучену поведінку [162]. Поведінка розглядається функцією семіотичних структур, а культура, що розуміється як мова, структурується у вигляді «правил поведінки» (Д. Сільверман), «символів» (А. Петтигрю), «змістів» (К. Вейк), «індивідуальних кодів» (М. Лоуї) [405]. Скажімо, B.C. Стьопін пише про те, що «тіло культури» складається з надбіологічних програм поведінки, спілкування й діяльності людини [657]. М.С. Каган ще в 70-х роках виділив культуру відтворення людського роду [339].
М.А. Бєляєва моделює зміст культури репродуктивної поведінки людини на підставі діяльнісного підходу й типологічного методу й визначає місце її розташування у світі культури; проводить порівняльний аналіз культури РПО з іншими складовими культури повсякденності – сексуальною, родительською, культурою здоров я. Визначає репродуктивну культуру як систему знань, умінь, цінностей, що регулюють РПО. Значеннєвим центром репродуктивної культури є ставлення людини до власної фертильності [98]. М.О. Бєляєва та Л.О. Бєляєва пропонують розглядати культуру як тришарову структуру, що складається із практико-поведінкового, пізнавального, ціннісно-нормативного рівнів та виявляють їх зміст відносно культури РПО [97]. Репродуктивну ж поведінку потрібно розглядати «…як соціокультурний феномен, який потребує культурологічного аналізу, а саме поняття «репродуктивна поведінка людини» поза наявними медико-біологічними і соціолого-демографічними трактуваннями необхідно наповнити культурно-антропологічним змістом» [98, с. 14]. М.А. Бєляєва зазначає, що з культурологічних позицій можна говорити про культурні практики й культурні традиції репродуктивної поведінки, культурні символи, соціокультурні фактори репродуктивної поведінки.
Обґрунтування понять теми дослідження
На сьогодні проблемами наукового пояснення і прогнозування РПО займається такі науки як демографія, культурологія, медицина, етнографія, економіка, психологія, соціологія, соціобіологія, етологія. Відповідно вони і послуговуються різним понятійним апаратом та різними теоретичними підставами. Натомість у психологічній літературі термін «репродуктивна поведінка» вживається вкрай рідко, та й то без попередньої операціоналізації. Проблемність застосування словосполучення «репродуктивна поведінка особистості» у психологічному дослідженні полягає в тому, що, - по-перше, розуміння поняття «поведінка» у психології, особливо радянській, змінювалося досить часто й кардинально;
- по-друге, відтворення людиною іншої людини в різних галузях науки називається по-різному – репродуктивна поведінка, прокреативна поведінка, генеративна поведінка, демографічна поведінка тощо.
З огляду на наявну в науковій літературі ситуацію потрібно визначитися з термінологією власного дослідження, спираючись на аналіз накопиченого наукового досвіду. Відповідно спочатку зупинимося на аналізі змісту поняття «поведінка», а далі з ясуємо доцільність застосування терміна «репродуктивна» до процесів відтворення людини. У підсумку буде вироблене робоче визначення репродуктивної поведінки, яке ляже в основу дослідження її психологічної складової.
Традиційно в психології під поведінкою розуміють зовнішні прояви психічної діяльності людини. Поведінка протиставляється свідомості як сукупності внутрішніх, суб єктивно пережитих процесів. Факти поведінки й факти свідомості розрізняють відповідно до методу їхнього виявлення: поведінка відбувається в зовнішньому світі й виявляється шляхом зовнішнього спостереження, а процеси свідомості протікають усередині суб єкта й виявляються шляхом самоспостереження. Вирізняють такі поведінкові акти: зовнішні прояви фізіологічних процесів, пов язаних зі станами, діяльністю, спілкуванням людей; окремі рухи й жести; дії – акти поведінки, що мають певний смисл; учинки – найбільші акти поведінки, які соціально детерміновані й пов язані з нормами, стереотипами, стосунками, самооцінкою й самоставленням.
Проблема поведінки особистості не є новою для соціально-гуманітарних наук. У роботах учених, що представляють різні напрями антропології, етики, етології, культурології, психології, права, соціології, економіки, були здійснені спроби осмислення цього феномена. Аналіз поведінки має давню традицію. Спостереження за поведінкою людей представлені ще у працях філософів античності [57]. Розглядаючи поведінку людини, Платон (427-347 до н.е.) виходив з її фізіологічної природи, що поєднує в собі три складники: голову, серце й живіт. Залежно від переважання певного складника розрізняються характери людей і відповідно їхнє призначення в суспільстві [549]. На противагу поглядам Платона, який вважав первинним світ ідей, що є основою для пізнавальної діяльності людини, Аристотель стверджував, що людина не може розвиватися нормально поза впливами з боку зовнішнього світу, суспільства. Їх ідеї стали вихідною основою для розробки психологічних концепцій у більш пізні часи [44].
В епоху Відродження набула розвитку «песимістична концепція порочності людини». Так, Н. Макіавеллі (1469-1527) вважав, що людина не здатна позбутися своїх порочних схильностей і розглядав суспільство як аморальне, визнавав владу вищою цінністю та доводив, що ціль виправдує засоби [739; 740]. Відповідно, правильною є будь-яка поведінка, спрямована на забезпечення або збільшення індивідуальної влади. Іншим представником песимістичної точки зору на природу людини був Т. Гоббс (1588-1679). Він уважав, що люди в силу своєї натури проявляють тенденції до ворожості, «боротьба всіх проти всіх» є природною для людства [741]. Ідею Т. Гоббса про те, що людина прагне знаходити задоволення й уникати страждань, розвивав І. Бентам (1748-1832). Основним принципом поведінки він проголошує оцінку всіх явищ відповідно до їхньої корисності для окремого індивіда [741]. Задоволення особистісних інтересів І. Бентам розглядав як засіб досягнення «найбільшого щастя» для «найбільшої кількості людей». Принцип особистої вигоди як першопричину соціальної поведінки людини обґрунтовував А. Сміт (1723-1790). Він уважав, що добробут суспільства повинен будуватися на свободі дій кожного його члена відповідно до свого власного інтересу в економічній сфері [739]. Якщо людям буде дозволено одержувати стільки вигоди, скільки їм удасться, то вони стануть шукати найбільш раціональні способи . У XVІІІ ст. ідеї Т. Гоббса одержали широке поширення. Однак у той же час вони зазнали критики філософів, які вважали, що людина за своєю природою добра, але суспільство псує її, формуючи негативні риси (Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Д. Дідро, М. Кондорсе) [739; 740]. О. Конт (1798-1857) заснував методологію позитивізму, відповідно до якої при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя необхідно додержуватися тих самих наукових принципів, що й при вивченні природи. Незважаючи на обмеженість цього підходу, він забезпечив основу для виникнення емпіричного напрямку в царині соціальних наук [739].
У другій половині XIX ст. інтерес до проблематики соціальної поведінки зростає в різних країнах. У Німеччині формується наукова школа, що зосередила свою увагу на вивченні психології народів (праці В. Вундта (1832-1920), концепції «народної психології» М. Лацаруса (1824-1903) і Г. Штейнталя (1823-1899)). Цей напрям виник під впливом ідей Г. Гегеля про «світовий дух» або «світовий розум», який направляє розвиток цивілізації й суспільства відповідно до діалектичної логіки [743].
Вивчення поведінки людини відбувалося також в рамках фізіології та антропології. Однак фізіологія не могла пояснити змін людської поведінки. Основоположники культурного релятивізму Ф. Боас і М. Мід дотримувалися думки, що поведінка людини – пластичний матеріал і що культура, у якій живе людина, повністю формує її особистість [481; 739]. Послідовники цієї теорії зосередилися на встановленні розходжень між культурними групами, нехтуючи подібностями. Культуру вони уявляли як самостійне утворення, яке формує людей більшою мірою, ніж люди формують його. Зовнішній детермінізм, доведений до крайності, стверджує, що поведінка формується винятково набутими асоціаціями й подіями, котрі підкріплюються. У психології ця ідея лежить в основі біхевіоризму.
Наприкінці XІХ – початку ХХ ст. ведеться активний дослідницький пошук детермінант соціальної поведінки особистості. Характерною рисою багатьох робіт цього періоду було виділення того або іншого домінуючого фактору при аналізі соціально-психологічної проблематики. Подібне спрощення зводило основи всіх соціально-психологічних явищ до єдиного пояснення. Так, у У. Баджота та Г. Тарда це наслідування, у Г. Лебона - навіювання, в У. Джеймса – звичка, у В. Мак-Дугалла та У. Троттера – інстинкт, у Е. Дюркгейма та Л. Леві-Брюля – «колективна свідомість» [743]. Вплив на розвиток теорій соціальної поведінки здійснив також сформульований Ч. Дарвіном (1809-1882) принцип природного добору. Ч.Дарвін, приписуючи людині природну агресивність, підкреслював свою віру в моральну й соціальну еволюцію людини, що відбувається завдяки соціальним і культурним факторам [740]. Г. Спенсер, використав ідеї Ч. Дарвіна, щоб довести перевагу одних соціальних груп над іншим. Ідеї соціального дарвінізму розвивали у Франції А. Фуле, А. Еспіна, Р. Вормс, Ж. Лапуж, в Англії – У. Баджот, в Австрії – Л. Гумплович і Г. Ратценхофер, у США – Д. Фіске, А. Смолл, У. Самнер [741]. Позиції цих дослідників не завжди збігаються, але всі вони виходять із того, що біологічні зміни є детермінантами змін соціальних.
Традиція вивчення соціальної поведінки особистості у психології започаткована працями, виконаними в руслі психоаналізу та біхевіоризму. Психоаналітична орієнтація в соціально-психологічній теорії ґрунтується на дослідженнях З. Фройда [719; 720], а також на теорії інстинктів соціальної поведінки В. Мак-Дугалла [456]. Основне положення теорії В. Мак-Дугалла формулюється так: цілеспрямовані потяги інтуїтивного характеру, суб єктивно представлені емоціями, впливають на індивідуальну свідомість і в остаточному підсумку визначають як соціальну поведінку індивіда, так і структуру суспільства [456]. На початку ХХ ст. формується біхевіоризм, який проголошує поведінку головним предметом спостереження й вивчення у психології (Дж. Уотсон, Б.Ф. Скіннер). Розуміння обмеженості біхевіоральних підходів до формування поведінки почалося в 1950-60-х роках. Найбільшим недоліком біхевіоризму стала повна нездатність пояснити поведінку людей [582].
Структурна, типологічна та функціональна моделі репродуктивного процесу в біосоціальній системі
Розуміючи РПО як складну цілеспрямовану біосоціальну систему, ми маємо змоделювати не тільки її саму, а й утворення, у яке вона входить як структурно-функціональний елемент - систему репродуктивного процесу в біосоціальній системі. Структура системи, тобто спосіб її внутрішньої організації, може бути описана як безліч тих її істотних властивостей, які характеризують: окремі компоненти системи, розглянуті кожний як певне ціле; відносини між цими компонентами; відносини між окремими компонентами й системою в цілому [209, c. 151]. Система – це множина пов язаних між собою об єктів (елементів), що у своїй сукупності набувають особливої функції стосовно певного стороннього об єкта, причому властивості цілого не зводяться до простої суми властивостей елементів. Відповідно «система» – поняття відносне, яке набуває смислу стосовно зовнішнього об єкта. Кожна система є елементом системи більш високого рівня, у той же час кожний елемент системи може розглядатися як система більш низького рівня. Так, РПО є системою стосовно соціального оточення – соціальної системи. Тож система РПО пов язана із соціальною системою і системою особистості. У будь-якій системі можна визначити різні ієрархічні рівні, підсистеми. Визначення різних ієрархічних рівнів і підсистем системи РПО дозволить створити несуперечливі класифікацію і типологію РПО, яких, незважаючи на низку представлених у науковій літературі (наприклад: багатодітна, середньодітна, малодітна; ідеальна, бажана, прогнозована), бракує для створення єдиної теорії та якісних емпіричних досліджень. Усі елементи (структурні компоненти) у системі взаємозалежні й взаємопов язані, між ними встановлюються зв язки взаємодії. Системам властива ієрархічність структури і зв язків. Аналіз структури зв язків РПО та їх характеру дозволить описати регулятивні, операційні й функціональні механізми соціальної поведінки та створити моделі її формування, розвитку й управління.
Формування системи відбувається в результаті взаємодії системотворних факторів (зв язків породження). Їх дослідження дозволить описати філо- та онтогенез РПО.
Цілі й форма системи визначаються стосовно навколишнього середовища й з огляду на необхідність взаємодії з ним. Відповідно до мети, задля досягнення якої формується система, формулюються завдання, що є цілями для систем більш низького рівня. Формою існування систем є матеріальний об єкт або відбиття цього об єкта у вигляді композиції інших об єктів, яке відтворює основні зв язки вихідної системи. Відбиття системи через зв язки іншої системи є інформацією про неї. Сьогодні відомі два різновиди інформаційних систем природного походження – біологічна й соціальна. Але, як справедливо зазначає Б.М. Рижов, «поняття соціальної системи майже нерозривно пов язане з поняттям людського співтовариства, по суті нам відомі лише «біосоціальні» системи» [597, c. 243]. Відповідно репродуктивну поведінку особистості варто розглядати як систему біосоціальну, що дозволить значно просунутися у визначенні конкретних психологічних механізмів інтеграції біологічного й соціального в людині. Система РПО є елементом системи більш високого рівня – системи репродукції біосоціальної системи. Відповідно аналіз РПО повинен здійснюватися за двома напрямами, саме: шляхом макропідходу – аналізу взаємодії обраної системи із системами оточення (аналіз РПО як елемента більш складної системи – системи репродукції біосоціальної системи), та шляхом мікропідходу – встановлення структури та аналізу елементів самої системи РПО з пошуком взаємозв язків у самій репродуктивній поведінці.
Перш ніж перейти до аналізу РПО як елемента системи репродукції біосистеми, варто зробити деякі зауваги. Усі живі системи мають складну багаторівневу будову, яка обов язково включає рівні підсистемного й надсистемного утворень. При цьому будь-яка жива надсистема (від біологічного виду до біосфери в цілому) завжди є елементом більшої системи.
Біосоціальна система належить до класу систем, які розвиваються і найважливішою якістю яких є можливість самовідтворення нових елементів. Системи, що розвиваються, є складним типом систем, які мають багаторівневу будову. Особливістю цих систем є безперервний процес взаємодій як усередині системи між її елементами, так і взаємодій із зовнішнім середовищем, які відбуваються на всіх рівнях організації системи. Відповідно до ієрархічної організації розвиток складної системи забезпечений неоднорідністю функцій її елементів (субсистем), а існування кожної субсистеми забезпечене інтегративною діяльністю цілісної системи. Біосоціальна система взаємодіє із зовнішніми об єктами, які самі можуть бути розглянуті як системи. Вхідні у взаємодію системи також утворять систему, ентропія якої за браком зовнішніх взаємодій зростає. Існування біосоціальної системи є процес постійної асиміляції нових елементів. Відсутність зовнішніх взаємодій означає відсутність найважливішої умови існування біосоціальної системи й тотожне її загибелі. Але зовнішні взаємодії не завжди забезпечують рівень, необхідний для реалізації всіх наявних у системі потенцій розвитку. Досягнення тимчасового балансу реального й необхідного для існування системи рівня взаємодій, який забезпечує розвиток системи за властивим їй типом системодинаміки, одержало назву адаптації системи. Як зазначав Ж. Піаже, для систем, що розвиваються, властиві два типи адаптації – зміна системи власної структури (пасивне пристосування) і зміна структури навколишнього середовища (активне пристосування) [545]. Стан системи за балансу взаємодій відповідає її стаціонарному стану. Вихід системи зі стаціонарного стану у результаті порушення балансу приводить до активації субсистем – механізмів адаптації, притаманних системам, що розвиваються. Неузгодженість стаціонарного й поточного станів системи викликають стан напруженості в системі, яка обумовлена різницею ентропійних характеристик системи в цих станах. За умови взаємодії систем відбувається процес переструктурування зв язків однієї системи під впливом іншої, яка відбиває структуру зв язків останньої, тобто відбувається обмін інформацією. При цьому об єкти, які містять ідентичну інформацію, зафіксовану в структурі їхніх внутрішніх зв язків, утворюють особливу інформаційну систему, якісною особливістю якої є спосіб її існування – репродукція своїх елементів шляхом відтворення їхньої інформаційної структури в інших системах.
Біологічні системи є історично першим видом інформаційних систем, що виникли в умовах Землі [597]. Головною особливістю біологічних організмів є постійний інформаційний вплив на середовище й організація елементів цього середовища в нові системи, які відтворюють структуру вихідного організму.
Модель соціогенезу репродуктивної поведінки людини
Динамічна модель повинна не тільки відображати минуле, а й прогнозувати майбутнє. Відповідно до розробленої нами структурної моделі, РПО є активністю, що виникає в результаті взаємодії людини і середовища з приводу відтворення іншої людини і набуває специфічності у конкретній ситуації. Можна припустити, що в історії людства форми реалізації репродуктивної поведінки є неоднаковими, хоча б тому, що еволюціонувала і людина, і середовище існування людини.
Виходячи з культурно-історичної парадигми Л.С. Виготського можна стверджувати, що ця функція з мимовільної поступово трансформується в довільну через її знаково-символічним опосередкування. Через знаково-символічне опосередкування й реалізується механізм довільності. Символ, який опосередковує репродуктивну функцію, є головним психологічним інструментом її довільної регуляції. Для відтворення становлення РПО як довільної символічно опосередкованої функції необхідно звернутися до робіт історичних демографів, антропологів, етнографів, культурологів, істориків. Необхідно здійснити аналіз напрацювань спеціалістів різних галузей, у роботах яких досліджені ті або інші аспекти історичних відмінностей відтворення людства, з метою виокремлення саме психологічної складової цих змін.
Вивчення психології людей минулого означає поширення принципу історизму на свідомість і поведінку людини [85]. Першими поставили питання про якісну відмінність напряму думок і почуттів людей у минулі епохи від властивих нашому часу, про обумовленість світосприймання матеріальними умовами життя, релігією й іншими факторами М. Блок та Л. Февр [708; 110]. Істориків-антропологів об єднувала впевненість у тому, що вивчення минулого неможливе без проникнення у внутрішній світ й почуття людей, які жили в той час. Ставилося завдання створення психологічного портрету абстрактної пересічної людини, чиї риси притаманні сучасникам [455]. Важливою для розуміння соціогенезу РПО є думка Ж. ле Гоффа про зв язок між ментальностями і соціальною структурою суспільства. Поруч із загальними уявленнями, які є однаковими для кожного члена суспільства існують відмінності в ментальних структурах окремих соціальних груп. Звідси витікає припущення про те, що існують загальний ментальний фонд і ментальності різних соціальних груп [185]. А, отже, можна припустити, що у кожному суспільстві поряд із усталеними, загальновизнаними репродуктивними уявленнями, традиціями і нормами існують і специфічні, властиві конкретним соціальним групам.
У європейській науці постановка історико-психологічних проблем, а також перші спроби історико-еволюційного дослідження психіки з являються у другій половині ХІХ ст. (Г. Спенсер, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, X. Штейнталь, М. Лацарус, В. Вундт). Проблеми соціогенезу у радянській психології першої половини ХХ ст. розглядалися в роботах Л.І. Анциферової, Л.С. Виготського, А.Р. Лурії, С.Л. Рубінштейна, Фундаментальні дослідження Л.С. Виготського, О.Р. Лурії, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Стросс, М. Маккобі започаткували у психології соціокультурний підхід. Інтерес до соціальних факторів, що впливають на зміст психіки, до несвідомих установок, що впливають на поведінку людини дозволив розширити предмет психології, включивши в нього не тільки несвідоме, але й колективну психіку. Найбільш важливим результатом стало усвідомлення нового фактора, що впливає на становлення психіки, - культури, історичного розвитку суспільства. Це дозволило представити людину як результат не тільки біологічного, але й культурно-історичного розвитку, показало нові аспекти взаємозв язку психології з філософією, історією, соціологією. О.Г. Асмолов стверджує, що подоланню еволюціонізму при вивченні соціогенезу сприяє, розроблене Л. Леві-Брюлем, положення про історичну гетерогенність мислення. О.Г. Асмолов вважає, що «за аналогією з історичною гетерогенністю мислення людини представляється доцільним розглядати історичну гетерогенність особистості в якості однієї з важливих особливостей її природи» [56, с.305]. Відтак, можна стверджувати, що історична гетерогенність соціальної поведінки (і репродуктивної) є її сутнісною характеристикою, адже ще Л.С. Виготський зазначав, що в особистості співіснують шари різної давнини, соціотипічна й індивідуальна поведінка переплітаються в діях і вчинках людини.
У соціотиповій поведінці суб єкта представлені засвоєні в культурі зразки поведінки та пізнання. Система значень, опредметнена у культурі у вигляді різних схем поведінки, традицій, соціальних норм лежить в основі надсвідомих надіндивидуальних феноменів. Вплив цих феноменів на поведінку та діяльність не усвідомлюється й не контролюється індивідом. Ці зразки, засвоюючись через механізми наслідування й ідентифікації, визначають особливості поведінки суб єкта як представника даної соціальної спільності.
Основна ідея соціогенезу була сформульована В. Вундтом і полягала в тому, що психолог має справу не з абстрактною людиною, а з людиною певної країни й епохи, що взаємодіє у соціокультурному контексті з людьми [198]. Основним методом дослідження соціогенезу є психологічна реконструкція - відновлення історичних типів поведінки або вищих психічних функцій (пам яті, мислення та ін.), засноване на інтерпретації пам ятників духовної й матеріальної культури [117]. У соціогенезі історія особистості представляється процесом взаємодії інваріантних (стосовно певних часових проміжків) і історично мінливих елементів. Соціогенез - суспільна еволюція, що прийшла на зміну біологічній еволюції людини. До соціальних факторів, що сприяли становленню людства, традиційно відносять: групове співробітництво, спілкування й мову, виготовлення знарядь, наявність постійних осель. На сьогодні немає єдиної теорії соціогенезу, як і єдиної теорії еволюції. Дослідники виділяють два основних напрямки у дослідженні соціогенезу: стадіальні теорії і процесуальні теорії. При стадіальному підході до еволюції основним є виділення двох періодів в історії людства, які розмежовує «неолітична революція» - перехід від привласнюючих до виробляючих форм господарства [528]. Процесуальні теорії представлені теоріями однолінійними, дволінійними, багатолінійними та теоріями еволюціного поля.
Теорія еволюційного поля, найсучасніша теорія соціальної еволюції, булла розроблена А.В. Коротаєвим, М.М. Крадіним, В.А. Линшем [18]. Використання останніх даних соціальної антропології, етнографії, археології, порівняльних конкретно-історичних досліджень дозволило критично переосмислити устояні погляди на історичний розвиток як відносно однаковий процес і закласти основи кардинально нової - нелінійної загальної теорії соціокультурної еволюції. Автори вважають, що чим точніше можна бути виміряти ті або інші соціологічні змінні, тим більше можливих варіантів еволюції вдасться розрахувати. У результаті буде отриманий багатомірний простір - поле (його вимірами служать показники соціальної еволюції), кожній точці (зоні) його буде відповідати певне значення ймовірності подібного варіанта. Вони пропонують говорити не про лінії еволюції, а про безперервне еволюційне поле. При цьому в рамках цього поля спостерігається ситуації, при якій рух у будь-якому напрямку можливий рівною мірою. Рух у деяких напрямках у його рамках виявляється в принципі неможливим, у той час як рух в одному напрямку буде менш імовірним, ніж в іншому [18].
У відповідності з теорією еволюційного поля соціогенез репродуктивної поведінки має бути визнаний процесом нелінійним. Варто врахувати також думку Р. Карнейро, який відзначав, що стадії й процес не суперечать один одному. Привертаючи увагу до спостережуваних контрастів у послідовній зміні форм протікання процесу, розбиваючи його на стадії, підкреслюються ті напрямки, у яких цей процес розгортався. Стадії надають процесу форми й наповнюють його змістом. Отже, у нелінійному багатовекторному процесі еволюції репродуктивної поведінки варто виділяти окремі стадії, задля розуміння формування різних напрямків еволюціонування.
Ми розглядаємо еволюцію РПО у відповідності з визначенням еволюції даним Х.Й.М. Классеном. Він розуміє еволюцію як «процес структурної реорганізації в часі, у результаті якої виникає форма або структура, що якісно відрізняється від попередньої форми» [364, с.7]. Відповідно еволюцію репродуктивної поведінки ми будемо розуміти, як процес структурної реорганізації в часі, у результаті якого виникає форма або структура, що якісно відрізняється від попередньої форми.