Содержание к диссертации
Введение
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження гендерних відносин в Тунісі .12
1.1. Історіографія проблеми 12
1.2. Джерельна база дослідження .39
1.3. Теоретико-методологічна основа та методи дослідження .45
Розділ 2. Гендерний вимір початкового періоду модернізації туніського суспільства .55
2.1. Ідейно-політичні передумови емансипації туніських жінок .55
2.2. Жіноче питання в національно-визвольному русі в Тунісі 71
Розділ 3. Гендерні чинники модернізації постколоніального туніського суспільства (1956-1987) 89
3.1. Політико-правові аспекти становлення та розвитку Туніської республіки і проблеми емансипації жінок 89
3.2. Суспільно-політичний розвиток туніського суспільства в контексті гендерних відносин (1956-1987) 113
Розділ 4. Гендерна складова модернізації в період президентства Бен Алі 130
4.1. Політико-правові основи гендерного розвитку туніського суспільства за часів правління Бен Алі 130
4.2. Гендерний аспект суспільно-політичної еволюції туніського суспільства (1987-2002) .152
Висновки .169
Список використаних джерел .177
Додатки .209
- Джерельна база дослідження
- Теоретико-методологічна основа та методи дослідження
- Жіноче питання в національно-визвольному русі в Тунісі
- Суспільно-політичний розвиток туніського суспільства в контексті гендерних відносин (1956-1987)
Джерельна база дослідження
Для створення максимально повної картини відображення гендерного аспекту модернізації туніського суспільства було залучено значну кількість джерел, які можна поділити на декілька груп.
До першої групи джерел належать офіційні документи органів влади туніської держави, які дозволяють простежити принципи формування гендерної політики, передусім, в жіночому питанні. В конституції, законах, кодексах закріплюються принципи та норми, які регулюють політичні відносини, надають їм упорядкованість, визначають дозволене й недозволене з точки зору зміцнення державного ладу. Основний закон держави – це ще й найважливіший політико-ідеологічний документ, де в концентрованому вигляді формулюються домінуючі в суспільстві або підтримані правлячими елітами головні політичні та духовні цінності, відповідно до яких повинна не лише здійснюватися загальна політика держави, а й будуватися поведінка громадян та посадових осіб. При цьому, ступінь реалізації конституційних положень, послідовність у їх здійсненні або відмова на практиці від їх втілення в життя відображають рівень відповідності політики, що проводиться правлячими групами тим правовим засадам, які знайшли закріплення в основному законі держави. До цієї групи належать такі документи, як: Кодекс особистого статусу, прийнятий 13 серпня 1956 р. (французькою мовою) [42]; Кримінальний кодекс, який набув чинності в 1914 р. [52, 53], змінений Кримінально-правовий кодекс, який набув чинності з 1968 року [55]; Трудовий кодекс, прийнятий Законом № 66-27 від 30 квітня 1966 р. [54]; Конституція Туніської республіки, оприлюднена 1 червня 1959 р. з подальшими поправками та змінами [44].
Так само, до цієї групи слід віднести зміни та доповнення до Кодексу про особистий статус, а саме: Закон від 1 серпня 1957 р. «Про цивільний стан» [61]; Закон від 27 вересня 1957 р. «Про скасування судів равинів та уніфікації системи юстиції» [23]; Закон від 4 березня 1958 р. «Про спадкування» [62]; Закон № 58-27 від 4 березня 1958 р. «Про державну опіку, добровільну опіку та усиновлення» [62]; Закон № 59-77 від 19 червня 1959 р., що додав Розділ XI «про заповіт» і запровадив необхідні нововведення до спадкового права [64]; Закон № 59-53 від 26 травня 1959 р. запровадив обов язкове прийняття прізвища кожним тунісцем [63]; Закон № 64-17 від 28 травня 1964 р. доповнив Кодекс Розділом XII, що присвячений питанню дарування [65]; Закон № 64-20 від 28 травня 1964 р. про дозвіл змінювати деяким тунісцям своє ім я та прізвище [49]; Закон № 64-46 від 3 листопада 1964 р. заснував обов язкове дошлюбне медичне свідоцтво і зробив його умовою, що належать до форми шлюбу [21]; Закон № 66-49 від 3 червня 1966 р. «Про опіку над дитиною», в якому при визначенні опікуна суд насамперед виходить з інтересів дитини (також цей закон змінив деякі статті Кодексу про особистий статус, а саме розмежував в питанні піклування про дитину фіксовані категорії піклувальників, передбачених мусульманським правом, і реконструював предмет навколо поняття інтересів дитини) [67]; Закон № 67-47 від 21 листопада 1967 р. про заснування спеціального договору щодо обов язківпо догляду за літніми та інвалідами, і який регулює питання залишення неповнолітніх [68]; Закон від 18 лютого 1981 р., змінив статті, що стосуються розлучення та опіки і додав Статтю 53 Кодексу щодо виплати аліментів жінці у разі розлучення і вніс дві істотні зміни в статтю 58 Кодексу, що стосуються опікунства над неповнолітньою дитиною [69]; Закон № 93-66 від 5 червня 1993 р. створює гарантований фонд аліментів і ренти [74]; Закон № 93-74 від 12 липня 1993 р., про призначення суддів з сімейних справ, покликаним розглядати справи відповідно до заяви про розлучення. Також, цим законом прийняті зміни в аліментних зобов язаннях [75]. Наказ Президента від 10 листопада 1998 р. про реорганізацію регіональних рад [70]. Закон № 68-1 від 8 березня 1968р., що вніс зміни в Статтю 236 Кримінально-правового кодексу встановив рівність чоловіка і жінки в питаннях подружньої невірності [55]. Законом від 14 червня 1971р. були внесені доповнення до Кримінального кодексу [55]. У 1998 році було додатково прийнято два закони, що стосуються прізвища дитини та спільного майна подружжя. Так, згідно з законом № 98-75 від 28 жовтня 1998 р. із змінами, внесеними Законом № 2003-51 від 7 липня 2003 року, мати має право дати своє прізвище, якщо особистість батька не встановлена [76]. А Закон № 98-94 від 9 листопада 1998 року вказує на спільність майна подружжя, що ще більше зміцнило права і становище жінок, окремих осіб та громадян [77].
Необхідно зазначити, що законодавча база представлена в туніських державних газетах та журналах «JORT» та «R.T.D». Журнал «R.T.D» (Revue tunisienne de droit) (Законодавчий журнал Тунісу) публікується французьким видавництвом, що спеціалізується в галузі права та юридичних новин, засновано ще в 1845 р. і до цього часу вважається одним з найвідоміших юридичних виданнь. Туніська газета «JORT» (Journal Officiel de la Republique Tunisienne) являє собою продукт, розроблений Центром національного університету науково-технічної документації з метою знаходження будь-якого пошуку інформації щодо законів або нормативних актів. Текст доступний на арабській та французькій мовах [21, 22, 23, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 46, 47, 48, 49, 52, 53, 54, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 78].
Другу групу джерел складають промови й виступи офіційних представників правлячої партії та уряду: промова першого президента Тунісу Хабіба Бургіби, присвячена прийняттю Кодексу особистого статусу [58]. Виступ Х. Бургіби на третьому конгресі НСТЖ, 20-29 грудня 1962 р. [27]. Виступ Х. Бургіби на четвертому конгресі НСТЖ 1976 р. [30]. Мемуари Х. Бургіби [31]. Промова Х. Бургіби в 1966 р. [28]. Промови першого президента Х. Бургіби на конференції 1977 р., присвяченій «Історії національного руху» [30]. Промова другого президента Тунісу Бен Алі з нагоди проголошення «Декларації 7 листопада» [25]. Промова бен Алі з нагоди ювілею святкування 7 листопада [1]. Промова Бен Алі 13 серпня 1992 р., з нагоди Національного дня жінки [1].
Теоретико-методологічна основа та методи дослідження
У контексті позначеної проблеми базовою теоретико-методологічною основою дослідження є теорія модернізації, яка до цього часу залишається одним з провідних напрямків не лише історичної науки, але й соціології та політології. До середини ХХ ст. в європейській науці сформувалися основи теорії «єдиного індустріального суспільства» і пов язана з ними доктрина модернізації, що мала відображення в роботах М. Леві, Э. Хагена, Т. Парсонса, Ш. Д. Эптера та ін. Теорія модернізації в 1950-1960-тих рр. фактично грунтувалася на ідеї конвергенції. Передбачалося, що процес модернізації має стерти усі культурні, інституціональні, структурні та ментальні відмінності і безперешкодно привести до однорідного сучасного світу. Хоча, невеликі відмінності могли б зберегтися, в першу чергу в силу опору традиційних чинників, які врешті решт повинні були поступово зникнути [211, с. 10]. Основоположними категоріями були такі поняття, як «традиція» («традиційне суспільство») і «сучасність» («сучасне суспільство»). Таким чином, суть теорії модернізації на початковому етапі її формування зводилася до трактування цих категорій, як абсолютних протилежностей. Щодо країн афро-азіатського регіону загальна суть теорії модернізації зводилася до наступних положень. У ХVIII ст. Схід залишався Сходом, Захід – Заходом, але згодом почався процес переходу до «єдиного світу» (значимість цього процесу – «розрив з минулим»). Перехід до єдиного світу передбачав як процес «вестернізації», так і поширення на Сході «універсального етичного базису західної цивілізації» [213, с. 499].
Друга половина 70-х рр. ХХ ст. була відзначена зростанням критики, що була спрямована проти дихотомії «традиція-сучасність» і на неісторичності та западноцентричності історичної моделі модернізації. Слід підкреслити, що вирішальний крок у подоланні європоцентричної картини історії був зроблений в культуралістських дослідженнях. Їх вплив поширився на зарубіжне сходознавство разом з книгою Э. Саїда «Орієнталізм». Критика Е. Саїдом ідеологічної детермінованості і органічного зв язку класичного сходознавства з імперіалізмом була «джерелом натхнення» представників нового напряму у вивченні історії модернізації країн афро-азіатського регіону. Була опублікована значна кількість робіт, присвячених економічним, соціальним і культурним аспектам модернізації зазначеного регіону, що створило необхідну фактологічну базу для обгрунтування в другій половині 1980-х рр. Ш. Эйзенштадттом, А. Абдель-Маліком, А. Турено, С. Хантінгтоном та ін. концепції «модернізації в обхід модерніті». Представники цієї концепції підкреслюють, що «на протилежність зрозумілим претензіям багатьох історико-соціологічних досліджень про те, що розвиток Заходу має бути головним критерієм оцінки розвитку інших цивілізацій, основне припущення нашого підходу полягає в тому, що кожна цивілізація виробляє власні інституціональні будови та культурні підстави. На нашу думку, специфічні особливості цих цивілізацій мають бути проаналізовані не лише з точки зору наближення до західної моделі, але також і у власних рамках» [227, с. 112-116]. Концепція «модернізації в обхід модерніті» – це модернізація при збереженні соціокультурної самоідентифікації без жорсткого нав язування суспільству західних цінностей. Сама історична реальність другої половини ХХ ст. дозволила дійти до висновків, що неможливо розглядати модернізацію як перехід до якого-небудь одного фіксованого типу суспільства, оскільки вона включала різноманітність моделей. Незахідні суспільства здійснюють модернізацію не приймаючи західних цінностей, інститутів та форм поведінки. Більш того, саме збереження соціокультурної ідентифікації було умовою успішної модернізації, оскільки вона залежала не від інтенсивності реформ, або запозичень, а від формування структурованого синтезу сенсів, цінностей, норм та інститутів, в якому можлива конструктивна взаємодія традиційних і сучасних, ендогенних і запозичених цінностей [214, с. 38].
Головним підсумком процесу зміни парадигм в теорії модернізації стало визнання інституціональної різноманітності сучасних суспільств. Нова парадигма модернізації грунтується на наступних положеннях: 1) значимість сформованих соціокультурних типів, як основ стійкості і самостійності суспільства; 2) стійкість ціннісно-смислових чинників в регуляції як політичного, так і господарського життя; 3) значна варіативність інституціональних, символічних, ідеологічних інтерпретацій, які різні суспільства і цивілізації дають реальним процесам модернізації.
Традиційні культурні цінності і норми, специфічні особливості свідомості людей визнаються на новому етапі важливим чинником розвитку, сховищем форм поведінки, символів і загальнозначущих сенсів, що забезпечують його стабільність та безперервність. Як продемонстрував у своїх роботах С. Эйзенштадт, саме занадто поспішна і рішуча відмова від традиційних цінностей, норм і інститутів без супутнього формування нових, призводить до зривів модернізації та зворотнього руху. Використання в реформах таких чинників, як кланова лояльність, велика сім я, родинні і етнічні зв язки, стосунки патерналізму може забезпечити як їх стійкість так і органічність [227, р. 58]. Значну увагу представники сучасної теорії модернізації приділяють поняттю «специфічності». Єгипетський учений А. Абдель-Малік підкреслював, що специфіка властива усім спільностям, як великим, так і малим, якщо вони мають достатню просторову історичну стійкість. Проте усебічне, системне і динамічне втілення специфіка отримує лише у макроспільнотах цивілізаційного типу [231, р. 8]. Відповідно, аналіз історії туніського суспільства на основі сучасної теорії модернізації припускає здійснення цього аналізу з урахуванням базових цінностей ісламської цивілізації. Гендерна історія, що сформувалась у 80-ті рр. ХХ ст. є однією з наймолодших історичних дисциплін, що інтенсивно розвиваються. Основні теоретико-методологічні положення гендерної історії вперше сформулювала американський історик Джоан Скотт. Визначаючи сутність категорії «гендер» вона підкреслювала, що ця категорія не знімаючи і не заперечуючи статевих відмінностей робить наголос на ті соціальні особливості чоловіків і жінок, які виникли в результаті їх громадської діяльності і які, в кінцевому рахунку, визначають своєрідність їхньої поведінки [345, р. 1058]. Джоан Скотт викрила чотири елементи гендера: культурні символи, часто суперечливі; комплекс нормативних тверджень, які обмежують спектр інтерпретації вищезазначених символів (ці нормативні твердження виражені в релігійних, наукових, юридичних, політичних і освітніх доктринах); соціальні інститути: сім я, ринок робочої сили, система освіти, політика і др.; самоідентифікація індивіда [345, р. 1060].
Жіноче питання в національно-визвольному русі в Тунісі
Найбільш помітним наслідком французької світської освіти, що викликало опір громадської думки, було те, що в 1920-х рр. деякі представниці вестернізованих туніських жінок почали брати активну участь в суспільно-політичному житті. В першу чергу слід згадати Манубію Аль-Уартані та Хабібу Меншарі. У 1924 р. Манубія аль-Уартані стала ініціатором проведення конференції в літературному клубі під назвою «За чи проти фемінізму в західних та східних країнах». Під час проведення конференції ці жінки публічно зажадали скасування носіння хіджабу, а потім і самі зняли його, викликавши ажіотаж чоловічої аудиторії [321, р. 2]. У 1924-1929 рр. проблема носіння хіджабу стала предметом обговорення на сторінках реформаторських та соціалістичних газет, таких як «Ат-Туніс Аль-Іштіракія» («Соціалістичний Туніс») та «Ан-Нахда» («Відродження») [344, р. 59]. У цей період представниці феміністського руху, такі як вищезгадані Манубія Аль-Уартані та Хабіба Меншарі, а також Наджіб Бен Осман виступали на зборах Соціалістичної дустуровскої партії з обґрунтуванням необхідності скасування носіння хіджабу [261, р. 59].
Манубія аль-Уартані, дискутуючи з помірними ісламістами, які ратували тільки за реформи в галузі освіти для жінок, говорила: «Освіта - одна з обов язкових умов жіночої емансипації, але цього одного недостатньо, щоб радикально змінити становище жінки» [321, р. 2]. Фактично, їх виступ став зародженням феміністичного руху в Тунісі. Реакція туніської громадської думки на цей виступ в цілому була негативна [264, р. 3].
Проте, більшість жінок з вищих верств суспільства, які отримали освіту в навчальних закладах французького зразка, воліли займатись громадською діяльністю в прийнятних для ісламського суспільства традиціях. Мова йде про благодійну діяльність. 29 лютого 1932 року був створений благодійний фонд «Джам іат ас-сеїдатіль муслімат» («Фонд леді мусульманок»). Фонд був організований на кошти його представниць, які проживали в містах Хаммамі, Ліфі та Ла-Марсі, і отримав підтримку з боку місцевої адміністрації і колоніальної влади [80, р. 1].
«Фонд леді мусульманок» зіграв важливу роль у зміцненні жіночого руху в Тунісі, допоміг залучити частину міських мешканок до громадської діяльності. Мова, в першу чергу, йде про участь і виступи на благодійних церемоніях. Зокрема, організаторами подібно роду благодійних публічних церемоній були Вассіла Бен Аммар, сестри Наджіба та Таухіда Бен Мрад, які були дочками шейха Мохаммеда Салеха Бен Мрад - видатного теолога й публіциста. Підкреслимо, що саме Мохаммед Салех Бен Мрад у 1931 р. опублікував книгу під назвою «Аль-хадад ала імра ат аль-хаддад» («Траур по жінках Хаддада»), в якій піддав різкій критиці тезу Тахара аль-Хаддада, про те, що модернізація туніського суспільства вимагає кардинальної зміни статусу жінок [79, р. 4].
Безумовно, благодійна діяльність представниць заможних верств туніського суспільства впливала на громадську думку. Але, більш значну роль в цьому контексті зіграла франкомовна преса, яка популяризує ідеї модернізації туніського суспільства. Окрім того, і видання арабською мовою такі як «Зухра» («Квітка»), «Альхадіра» («Столиця»), «Ассауаб» («Здоровий глузд»), «Аннахда» («Відродження»), «Муршід Альамма» («Провідник нації»), «Альбадр» («Місяць»), «Лісан Ашшаб» («Мова народу»), а також журнал «Хайра дін» («Краща релігія») публікували статті в яких порушувалися проблеми освіти жінок за кордоном, «хіджабу», заміжжя, полігамії, розлучення та свободи жінки в цілому, тобто, пропагувалися феміністські ідеї. У журналі «Аль-алам Аль-Адабі» («Літературна наука») була спеціальна рубрика під назвою «Аль-мар а філь-алям» («Жінки в світі»), в якій друкувалися матеріали про становище жінок в Європі та мусульманському світі [344, р. 41].
Власне, перший жіночий журнал «Лейла» видавався в колоніальному Тунісі французькою мовою з грудня 1936 р. до 1941 р. [188, с. 42]. Редактором журналу була Таухіда Бен Шейх (2 січня 1909 р. - 2 грудня 2010 р). Ця непересічна в усіх відношеннях жінка зіграла немаловажну роль в історії жіночого руху в Тунісі. У 1928 р. вона стала першою туніської мусульманкою, яка отримала ступінь бакалавра. Подальшу освіту можна було здобути лише у Франції. Зі спогадів Таухіди Бен Шейх відомо, що вона з дитинства прагнула пов язати своє життя з медициною. Здійснити цю мрію їй допомогла друг сім ї, російська жінка Лідія - дружина французького лікаря і дослідника Барнета, який працював у туніському Інституті Пастера. Саме Лідія підтримала дев ятнадцятирічну Таухіду і вмовила її матір відправити дівчину до Парижу. У Паризькому університеті Таухіда Бен Шейх вивчала фізику, хімію і біологію, що дозволило їй продовжити навчання на медичному факультеті. У 1937 році вона захищає дисертацію і стає першою жінкою-лікарем у Тунісі. У Франції Таухіда Бен Шейх не лише отримала професію, а й стала переконаною феміністкою та патріоткою [351, р. 2].
У 1936 р. був створений «Аль-іттіхад ан-ніса ій уаль-ісламій» («Союз мусульманських жінок»), який був наступником «Фонду леді мусульманок». Керівником Союзу стала двадцятитрьохрічна Башира Бен Мрад, молодша дочка видатного теолога та публіциста шейха Мухаммада Салеха Бен Мрада [266, р. 1]. Примітно, що він, безсумнівно, належав до тієї частини інтелектуальної еліти, яка розглядала іслам в якості основи модернізації суспільства, і відстоювала ідею ісламської освіти для жінок. Башира Бен Мрад, безсумнівно, почала свою громадську діяльність в контексті прийняття та популяризації ідей свого батька. Перші свої статті вона публікувала під псевдонімами в журналі «Шамсуль-іслам» («Сонце ісламу»), редактором якого був Мухаммад Салех Бен Мрад. Динаміка суспільно політичного життя Тунісу зумовила політизацію створеного союзу [266, р. 3]. Про ці події Башира Бен Мрад пише таким чином: «1935 рік був відзначений великою напруженістю у політичному житті, багато людей були заарештовані та вислані з країни. Я відправила запрошення 1500 жінкам з найвідоміших сімей. Але лише п ятнадцять мені відповіли. Через тиждень я запросила інших, і п ятдесят прийшли... Пройшов рік, весь цей час проводилися збори, тунісці дізналися про наше існування і про існування жіночого руху, від жінок та чоловіків до нас почали надходити теплі слова підтримки. Преса почала публікувати наші записи» [266, р. 4].
Башира Бен Мрад та її соратниці наступним чином визначали завдання і цілі діяльності «Союзу мусульманських жінок»: 1. Проведення зборів туніських жінок з метою зміцнення та встановлення дружніх відносин, що сприятиме солідарності на захист сім ї і демократії. 2. Сприяння освіті туніських дівчаток та жінок в рамках етичних норм ісламу, для підвищення їх культурного, соціального і громадянського статусу. 3. Організація відповідних курсів, конференцій, зустрічей та публікації періодичних видань. 4. Організація заходів на користь захисту прав дітей та молоді. 5. Виховання жінок у дусі відповідальності за підростаюче покоління відповідно до принципу: «... перворідне право жінки у вихованні поколінь ...». 6. Допомога політичним в язням та бійцям. 7. Допомога національному руху «Ша аб іфрікій шімалій» («Молодь Північної Африки»).
Суспільно-політичний розвиток туніського суспільства в контексті гендерних відносин (1956-1987)
Як зазначалося раніше, в колоніальний період жіночий рух в Тунісі за формою і змістом був пов язаний з цілями, які були заплановані лідерами національного руху. Після проголошення незалежності, в країні була офіційно утворена найвпливовіша жіноча організація – Національний союз туніських жінок (НСТЖ), яка організаційно об єднала всі жіночі дустурівські осередки різних міст. Відомості про час появи першої з них досить суперечливі. Арабські дослідники стверджують, що він був створен в 1947 р. під керівництвом найбільш відомої діячки жіночого руху - Башири бен Мрад. Англомовні дослідники називають 1950 р. Французька газета «Л Аксьон» стверджує, що перший осередок організувався в 1951 р. в місті Тунісі під керівництвом Шадлії Бузгару, другий – у місті Бізерті, третій – у місті Бежа [261, р. 291; 277, р. 290; 341, р. 126].
За своїм соціальним складом НСТЖ, так само як і дустурівська партія, формувався головним чином з представників середніх класів та інтелігенції. Не можна не погодитися з думкою російського автора Козлової А.В., «що громадська жіноча організація, яка діє в арабському русі – це продовження чоловічого руху» [149, с. 3]. НСТЖ дійсно відокремився від Нео-Дустура, і йому відводилося завдання залучення жіночого населення до організованої політичної діяльності. Проте, він позиціонувався як незалежна громадська організація.
Структура НСТЖ чітко викладена в статуті союзу. Вищим органом є з їзд (за двадцятирічний період діяльності Союзу відбулося п ять з їздів: в 1958, 1960, 1962, 1966 та 1973 рр.) З їзд обирав керівні органи Союзу: виконавче бюро, адміністративну раду, національну раду та голову НСТЖ. Чітка організаційна структура Союзу дозволяла найняти і контролювати роботу осередків на місцях, швидко втілювати у життя рішення керівних органів. У статуті також визначені завдання та види діяльності організації. Згідно зі статутом завдання, НСТЖ – це «культурне, соціальне і політичне піднесення жінки, благополуччя і захист молоді, охорона інтересів дітей» [18].
Коло діяльності НСТЖ досить різноманітне, і, так чи інакше, порушувало всі сфери життя суспільства, пов язані з жінками. «Немає жодної галузі діяльності держави, де не використовувалася б співпраця з цією організацією, яка ставить своїм завданням піднесення жінки» [83, р. 7]. Активістки цієї організації вплинули на процес розробки Кодексу особистого статусу і першого січня 1957 р. члени НСТЖ разом з дустурівськіми керівниками організували великий мітинг, присвячений прийняттю цього важливого документа. Важливим підсумком виборів у 1959 р. стало те, що голова НСТЖ Радія Хаддад стала першою жінкою-депутатом Парламенту. Вона народилася 17 березня 1922 р. в Тунісі. Отримала французьку освіту. До проголошення незалежності Тунісу брала участь у національному визвольному русі, допомагала збройним туніським мешканцям, брала участь у благодійних кампаніях на користь туніських студентів за кордоном. У 1947 р. вона ініціювала створення жіночої асоціації «Друзі руху бойскаутів». Також займалася театральною діяльністю і грала у виставі, автором якої була сама. У 1952 р. вона долучилася до ліберального напрямку в партії Нео-Дустур. У 1956 р. вона була однією з засновників Національного союзу туніських жінок, а в 1958 р. стала на чолі цього союзу. Крім того, Р. Хаддад була головним редактором періодичного видання «Аль-Мар а» («Жінка»), що видавався Союзом. НСТЖ брав діяльну участь у всіх передвиборчих кампаніях, проводив виховну роботу серед жінок, спрямовану на їх більш масову участь у голосуванні. Він керував роботою жінок-депутатів, постійно влаштовуючи для них семінари та консультативні бесіди. Союз надавав матеріальну допомогу старим самотнім жінкам, багатодітним матерям, учням, допомогала і під час стихійних лих (холодна зима 1955-1956 рр., землетрус у Сук-ель-Арба, повені та ін.) Союз організовував курси з ліквідації неписьменності, домоводства, санітарії та гігієни. Його представники брали участь у всіх санітарно-профілактичних кампаніях, запроваджених державними органами (зокрема, кампанія з антитуберкульозних щеплень, щодо обмеження народжуваності). Також, значну роботу Національний союз туніських жінок проводив і в галузі працевлаштування жінок, ґрунтуючись на тому, що «свобода жінки» передусім починається з її економічного звільнення. Емансипація жінок – це її економічна емансипація. [346, р, 47]. З цією метою Союз створив цілу мережу жіночих виробничих майстерень різного профілю. Майстерні працювали на колективних засадах: їх фонди складалися з надходжень від продажу ремісничої продукції урядовим організаціям. Перший такий кооператив з пошиття одягу був створений у столиці Тунісу в 1958 р. Кількість кооперативів, які стали ефективною формою залучення жінок до суспільно-корисної праці, щорічно збільшувалася. У Ла-Марсі працював трикотажний кооператив, в Кайруані – кооператив з килимарства, у Набілі – з пошиття одягу. Проте, у цілому в країні працюючі жінки складали 10% із загального числа зайнятих у народному господарстві. Основні причини, що перешкоджали розвитку жіночої праці, були такі: наявність старих звичаїв і традицій, нестача попиту на жіночу робочу силу, невисокий рівень і навіть відсутність професійної підготовки [346, р, 48 [Див. Додаток А, с. 206]]. Повна економічна рівність, як вважали туніські керівники, - це завдання майбутнього. А поки, як зазначалося в туніської пресі, суміщення функції «дружини і матері», яка гармонійно поєднує материнство і виробничу діяльність, було лише ідеалом, до якого слід було прагнути» [348, р. 31]. Члени НСТЖ активно відгукувалися і на найважливіші події в арабському світі. У 1960 р., за ініціативи союзу, жінки взяли участь у масовій демонстрації, вимагаючи евакуації з Бізерти іноземних військ (1960-1963 рр.). У період національно-визвольної боротьби алжирського народу туніські жінки забезпечили всебічну допомогу Алжиру в боротьбі та алжирським біженцям у себе на батьківщині [245, р. 61].
Діяльність НСТЖ у 1960-ті рр. значною мірою обумовлювалася і внутрішньою ситуацією в країні. Надія влади на швидкий підйом економіки через опору на приватний капітал не виправдалася, оскільки національна буржуазія була нечисленна та слабка. У зв язку з націоналізацією з країни почався відтік приватного капіталу, тому на початку 1960-х рр. в економічній політиці намітився перехід від підтримки економічного лібералізму до посилення ролі держави в економіці. Розроблена та прийнята «Десятирічна перспектива розвитку (1962-1972), ставила метою проведення індустріалізації, створення держсектору в промисловості, впровадження кооперування в аграрному секторі, розвиток освіти, охорони здоров я, підвищення життєвого рівня тунісців. Також, у 1960-ті рр. були закладені підвалини національної економіки. У сільському господарстві була зроблена спроба перевести дрібні селянські господарства у виробництво на основі кооперування. Економічні перетворення і реформи в інших сферах життя проводилися на основі ідеологічної доктрини «дустурівського соціалізму», що виникла під впливом європейських соціал-реформістських течій. Ця концепція стала офіційною ідеологією Нео-Дустура, що в жовтні 1964 р. призвело до перейменування її на Соціалістичну дустурівську партію (СДП) [123, с.16]. У 1960-ті рр. в Тунісі поступово відбувався процес зміцнення режиму, заснованого на особистій влади президента Х. Бургіби. У грудні 1962 р. була розкрита змова юсефістів, підтримана екстремістськи налаштованими діячами старого Дустура та деякими представниками військових кіл, що дало владі покінчити не лише з юсефістськім рухом, а й обмежити діяльність всіх інших організацій, налаштованих опозиційно до Нео-Дустура. Так само була заборонена діяльність Комуністичної партії Тунісу, зазнали «чистки» і профспілки [127, с. 115].