Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи регулювання діяльності стратегічних підприємств державного сектора національної економіки 11
1.1 Державний сектор економіки та необхідність його регулювання в умовах ринкових перетворень 11
1.2. Теоретична ідентифікація та класифікація стратегічних підприємств в Україні 33
1.3. Регулювання організаційно-правових форм господарювання стратегічних підприємств України 57
Висновки до розділу 1 81
РОЗДІЛ 2. Аналіз ефективності організаційно-економічного механізму регулювання діяльності стратегічних підприємств державного сектора в економіці України 83
2.1. Система органів та механізм державного управління стратегічними підприємствами в економіці України 83
2.2. Інформаційно-аналітичне забезпечення процесу регулювання діяльності державних стратегічних підприємств 102
2.3. Економічна оцінка ефективності діяльності стратегічних підприємств України 123
Висновки до розділу 2 146
РОЗДІЛ 3. Вдосконалення системи регулювання діяльності стратегічних підприємств державного сектора економіки України 149
3.1. Шляхи формування сприятливого нормативно-правового забезпечення функціонування стратегічних підприємств 149
3.2. Основні напрями підвищення ефективності регулювання діяльності стратегічних підприємств 169
3.3. Світовий досвід регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки та перспективи його застосування в Україні .188
Висновки до розділу 3 215
Висновки 217
Додатки 220
Список використаних джерел 260
- Теоретична ідентифікація та класифікація стратегічних підприємств в Україні
- Інформаційно-аналітичне забезпечення процесу регулювання діяльності державних стратегічних підприємств
- Економічна оцінка ефективності діяльності стратегічних підприємств України
- Основні напрями підвищення ефективності регулювання діяльності стратегічних підприємств
Теоретична ідентифікація та класифікація стратегічних підприємств в Україні
Дослідження процесу регулювання діяльності стратегічних підприємств неможливе без з ясування їхнього теоретичного змісту, критеріїв визначення та класифікації, оскільки вплив зазначених об єктів як на економіку, так і на безпеку країни має велике значення. Наявність стратегічних підприємств у державній власності зумовлене необхідністю забезпечення ефективного регулювання їхньою діяльністю та недопущення дестабілізації основних складових частин економіки. На основі аналізу останніх досліджень і публікацій [29; 54; 56; 58; 77; 79; 68; 213; 214], а також норм законодавства [165; 185; 189; 190; 193; 201; 267] з ясовано, що питання чіткого трактування поняття «стратегічні підприємства» або «підприємства, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», а також критеріїв віднесення до них, не отримали належної уваги та комплексно не вирішувалися.
Визначення поняття стратегічних підприємств ускладнюється з одного боку тим, що на сьогодні до них відносять і такі об єкти, які не мають такого статусу або вже його втратили. Слід зазначити, що такий процес є об єктивним у зв язку з науково-технічним прогресом, процесами глобалізації та зміною національних пріоритетів держави. З іншого боку, до складу стратегічних не зараховують підприємства, що дійсно є важливими для економіки і безпеки держави, оскільки відсутнє чітке їх визначення. Як зазначає О. Ю. Рудченко, перелік стратегічних підприємств визначається не стільки з науково-обгрунтованих критеріїв, скільки виходячи з позицій тих чи інших органів державної влади [213, с. 35]. Саме тому, уточнення підходів до визначення підприємств та секторів, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, є вкрай актуальним та водночас важким завданням.
Термін «стратегічний» походить від іменника «стратегія», що в перекладі з давньогрецької «strategia» означає «мистецтво полководця» або «мистецтво ведення війни» [303-306]. Уперше термін «стратегія» запозичив у військових і використав у економіці для визначення одного із видів керівництва будь-яким комерційним підприємством А.Чендлер-молодший у 1962 році. З того часу розпочався етап стратегічного планування на підприємствах в умовах ринкової економіки [306]. В сучасних умовах стратегією є мистецтво планування будь-якої діяльності, засноване на точних прогнозах. В свою чергу, «стратегічний» – це той, що має істотне та важливе значення для досягнення генеральних цілей.
Досліджуючи теоретичний зміст стратегічних підприємств, ми зіштовхнулися з різними позиціями науковців. Зокрема, колектив авторів на чолі з О. Ю. Рудченком зазначають, що в одних дослідженнях стратегічні підприємства ідентифікуються як підприємства, від ступеня розвитку і цін на продукцію яких багато в чому залежать загальні умови існування і розвитку тієї чи іншої економічної системи, її безпека, в других – вони асоціюються з природними монополіями і підприємствами, функціонуючими в базових галузях, то в третіх – до них відносять підприємства, які забезпечують майбутнє або інтереси держави [213, с. 36; 214, с.165]. Однак такі визначання, на нашу думку, є надто узагальненими та не дозволяють охарактеризувати та з ясувати сутність поняття «стратегічні підприємства».
О. Рудченко, Н. Омельянчик, Б. Катрушин та В. Чердаков вважають, що при визначенні стратегічних підприємств необхідно враховувати не стільки галузеві та кількісні критерії, скільки якісні характеристики. Відповідно, під стратегічними підприємствами вони розуміють «сукупність підприємств, діяльність яких спрямована на забезпечення підвищення конкурентоспроможності виробництва, загальних умов функціонування галузей економіки та життєдіяльності населення, безпеки країни; розвиток науково-технічного інноваційного та експортного потенціалу; виконання містоутворюючих функцій; виробництво прогресивної або імпортозамісної продукції; забезпечення зайнятості населення, суттєве поповнення бюджетів; виробництво соціально значущої продукції, а також тих, що мають унікальні виробництва завдяки природним, екологічним чи культурним чинникам» [213, с. 38].
При трактуванні поняття стратегічно важливих підприємств І. О. Жалніна як основний виділяє критерій інноваційної спрямованості їхньої діяльності. Так, науковець пропонує визначати стратегічно важливе підприємство як «підприємство, діяльність якого суттєво впливає на безпеку та ефективність національної економіки, її інноваційний розвиток, а також життєдіяльність населення шляхом реалізації науково-технічного, інноваційного, експортного, інфраструктурного потенціалу, виробництва прогресивної, соціально значущої або імпортозамісної продукції завдяки наявності особливих умов функціонування чи стратегічного ефекту як здатності отримувати економічний ефект чи запобігати втратам, зумовленим неможливістю реалізувати інтереси майбутнього розвитку підприємства чи відповідної сфери діяльності» [77, с.4-5].
Такі визначення, на нашу думку, є надто громіздкими та не дозволяють чітко сформулювати поняття стратегічних підприємств. Скоріш за все, у зазначених трактуваннях наведені критерії, за якими можна визначити стратегічні підприємства.
Аналізуючи підходи до трактування теоретичного змісту стратегічних підприємств та критеріїв віднесення до них, доцільно звернути увагу на праці О. Бондаря, який очолював ФДМУ у 1998 – 2003 рр. При визначенні поняття стратегічних підприємств О. М. Бондар основним критерієм виділяє економічну безпеку країни, яка, на думку фахівця, полягає перш за все у забезпеченні країни обмеженими ресурсами. Відповідно, «економічна безпека будь-якої країни полягає у здатності національної економіки забезпечити свій розвиток за рахунок ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових, матеріальних) як внутрішніх, так і отриманих із міжнародних ринків» [29, с. 14].
Ми погоджуємося з такою думкою, адже для України такий критерій є вкрай важливим та актуальним, оскільки постійно відчуваються проблеми з постачанням та ціною енергетичних ресурсів, зокрема природного газу та нафти, оскільки їхні поклади в нашій країні є недостатніми для повного забезпечення потреб економіки та населення.
Під стратегічними підприємствами О. М. Бондар розуміє «сукупність підприємств, діяльність яких направлено на забезпечення сировинними, енергетичними та іншими виробничими і споживчими ресурсами, а також підприємств експортної орієнтації, які опосередковано (через обмін товарів і послуг) доповнюють дефіцит у стратегічних ресурсах» [29, с. 5].
Інформаційно-аналітичне забезпечення процесу регулювання діяльності державних стратегічних підприємств
Запровадження ефективного механізму функціонування ДСЕ є найскладнішим завданням державної економічної політики, що є неможливим без належним чином сформованого інформаційно-аналітичне забезпечення. В цьому випадку інформаційно-аналітичне забезпечення виступає основою для прийняття виважених рішень, спрямованих на побудову ефективної системи регулювання діяльності підприємств ДСЕ та стратегічних зокрема.
За роки незалежності структура статистичних даних підлягала суттєвим змінам, що сьогодні не дає змоги здійснити системний аналіз діяльності ДСЕ протягом 1992 – 2010 рр. У статистичних щорічниках лише до 2004 р. в розрізі форм власності можна було отримати інформацію про: кількість суб єктів господарювання, чисельність працівників, фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування, структуру операційних витрат, обсяг реалізованої продукції, вартість основних засобів, інвестиції в основний капітал тощо.
Також суттєвим недоліком, що не дає змоги провести обґрунтований і системний аналіз, є відсутність однорідної та належно згрупованої інформації впродовж різних часових проміжків. Причиною є зміна системи класифікації інформації, що відбулася з метою переходу на міжнародну систему обліку і статистики. До 1997 р. інформацію подавали в розрізі галузей народного господарства [101], а починаючи з 01.04.1997, в – розрізі видів економічної діяльності згідно з Класифікатором видів економічної діяльності [99].
Об єктом першого класифікатора була галузь економіки, що містила такі поняття: галузі, підгалузі, види діяльності. Тобто, інформацію подавали за галузевим принципом, згідно з яким підгалузь або вид діяльності завжди належала до якої-небудь головної галузі.
У зв язку з переходом економіки України на ринкові відносини галузевий принцип її організації вже не відповідав вимогам сучасності. Причиною стало те, що визначити належність підприємства до певної галузі в умовах ринку досить складно.
Крім того, багато підприємств різних форм власності були багатопрофільними, тобто здійснювали діяльність, яка мала змішаний характер. Тому в міжнародній практиці для віднесення суб єкта до відповідної категорії обліку його класифікують за видами економічної діяльності, незалежно від форм власності й ОПФГ.
З метою проведення статистичних обстежень економічної діяльності підприємств та організацій, аналізу статистичної інформації на макрорівні, ввели в дію Класифікатор видів економічної діяльності, що за час свого використання пройшов дві редакції. Введення такого класифікатора в дію дало можливість зіставляти національну статистичну інформацію з міжнародною, однак призвело до багатьох труднощів, пов язаних з труднощами узгодження показників і неможливістю порівняти їх за різні періоди всередині країни.
Причиною стало те, що підгалузь або вид діяльності в класифікації за галузями економіки це не те саме, що за видами діяльності в термінології міжнародної класифікації. Наприклад, готельне господарство раніше належило згідно з класифікатором до галузі «житлово-комунальне господарство», проте згідно з міжнародною класифікацією – це відокремлений вид діяльності «готелі і ресторани». Те ж саме можна сказати про деякі інші підгалузі.
Окрім того, подання інформації за видами економічної діяльності не передбачає її розподіл за формами власності та господарювання. Якщо до 2004 р. інформацію подавали в розрізі державної та інших форм власності, протягом 2004-2005 рр. – вже в розрізі державної та державної корпоративної, тоді як з 2006р. інформацію в розрізі форм власності взагалі не подавали. До того ж простежується різний ступінь деталізації показників за роками.
Отже, запровадження нових класифікаторів і втрата чинності інших (в т.ч. класифікатора форм власності) призвело до того, що інформація надається за різними класифікаційними ознаками, що ускладнює можливості проведення ґрунтовного аналізу упродовж існування України як незалежної держави.
Однак протягом наступних років в Україні зрозуміли важливість ефективно працюючого ДСЕ, на який має бути покладена активна роль у розвитку національної економіки та забезпеченні інтересів суспільства. Про появу виваженого підходу свідчить поява методик оцінки результатів їхньої діяльності та ефективності управління ними. Поряд з вже існуючими методиками аналізу й оцінки результатів фінансово-господарської діяльності, майнового стану та платоспроможності усіх суб єктів господарювання, що, зрозуміло, можуть бути використані і державними підприємствами, затверджено нові, які стосуються виключно підприємств ДСЕ. Можемо виділити дві класифікаційні групи методик для аналізу діяльності ДСЕ: 1) методику визначення питомої ваги державного сектора в економіці; 2) методики оцінки ефективності управління та аналізу фінансово-господарської діяльності ДСЕ.
В Україні для визначення розміру ДСЕ використовують Методику визначення питомої ваги державного сектора в економіці [197], в якій визначено суб єкти господарювання, що належать до ДСЕ, порядок розрахунку питомої ваги ДСЕ, його періодичність. Для розрахунку питомої ваги ДСЕ використовують такі показники: кількість суб єктів господарювання; обсяг реалізованої продукції у діючих цінах (без ПДВ та акцизу); чистий прибуток (збиток); залишкова вартість основних засобів і нематеріальних активів і вартість оборотних активів (на початок року, на кінець звітного періоду); середньооблікова кількість штатних працівників [197]. Оскільки аналітичні можливості абсолютних показників обмежені, то на їхній підставі розраховують відносні аналоги, зокрема: 1) питому вагу середньооблікової кількості працівників суб єктів господарювання державного сектора економіки в середньообліковій кількості штатних працівників суб єктів господарювання – К1; 2) питому вагу середньої залишкової вартості основних засобів і нематеріальних активів (К2) та вартості оборотних активів (К2 ) суб єктів господарювання ДСЕ в середній залишковій вартості таких активів суб єктів господарювання.
Економічна оцінка ефективності діяльності стратегічних підприємств України
Серед науковців постійно ведуться дискусії з приводу теоретичного змісту ДСЕ, його необхідності та ефективності, проте ніхто не заперечує, що вплив ДСЕ на економіку країни є значним. Однак на сьогодні можливості державних підприємств не використовуються повною мірою, через що не вдається досягнути динамічного розвитку, підвищення рівня життя громадян, покращення їх добробуту, розв язання низки соціальних проблем тощо.
Зрозуміло, що наявність ефективно працюючих державних підприємств є вкрай важливим для економіки країни, оскільки може слугувати підґрунтям стабільного функціонування економіки, розвитку конкурентоспроможних та високотехнологічних галузей та напрямків діяльності. Саме тому в сучасних умовах необхідним є аналіз факторів виробництва, що визначають ефективність діяльності підприємств ДСЕ для виявлення резервів підвищення результативності їхнього функціонування. Особливо актуальним видається аналіз та економічна оцінка ефективності діяльності саме стратегічних підприємств, які є основою економіки будь-якої країни.
Проведений детальний аналіз публікацій, присвячених дослідженню ефективності діяльності підприємств ДСЕ [8; 10-18; 20; 26-28; 31; 34; 35; 43; 49-50; 76; 93; 95; 127; 161; 272; 276; 289] виявив, що єдина точка зору з цього приводу відсутня. Серед поглядів вчених можна виокремити дві точки зору.
Перша група науковців схиляються до думки, що приватні підприємства працюють ефективніше за державні, постійно підвищують свою продуктивність та раціональніше використовують обмежені ресурси. Зокрема, за результатами порівняння ефективності функціонування підприємств різних форм власності С. Богачов [26], М. Г. Чумаченко [49], колектив авторів В. К. Віскузі, Джон М. Вернон, Джозеф Е. Гаринґтон [35, с. 550-559] дійшли висновку, що ефективність підприємств ДСЕ є нижчою ніж приватного. У додатку И систематизовано результати порівняння діяльності приватних і державних підприємств.
Низьку ефективність ДСЕ обгрунтовують багатьма причинами. М. Шкільняк пояснює її, в першу чергу, через специфічну галузеву структуру ДСЕ, оскільки «державні об єкти головним чином зосереджені у галузях, які не вигідні для приватного капіталу, де прибуток є незначним, або його взагалі не можна отримати» [289, с. 17]. Однак зазначає, що найголовнішими причинами низької рентабельності ДСЕ є неефективність управління та нераціональне використання ресурсів. Д. Богиня та Г. Волинський вважають, що «державні підприємства є менш ефективними, бо держава покриває їх збитки, запобігає банкрутству і тим самим обмежує конкуренцію» [27, с. 36]. І. О. Бочан пояснює низьку ефективність державних підприємств існуванням м яких бюджетних обмежень у їх поведінці, через що керівництво підприємств, розраховуючи на покриття збитків державою, не достатньо реагує на зміни цін і витрат та не прагне вдосконалювати технології виробництва [31, с. 50-51]. Такої ж думки притримуються і В. Базилевич, Г. Филюк, однак додають ще бюрократію, неспроможність реагувати на НТП, обмежені можливості залучення додаткових коштів і нарощення капіталу [8, с. 37].
На думку академіка М. Г. Чумаченка, причиною низької ефективності державних підприємств в Україні, є неефективна система управління ними, зокрема недостатня кваліфікація чиновників, відсутність відповідальності та матеріальних стимулів у керівництва, формальний характер управління та відсутність дієвої системи контролю їх діяльності, через що підприємства порушують законодавство, фінансову дисципліну, використовуються для тіньової експлуатації [49, с. 96]. Такої ж думки притримується і О. М. Головінов, вважаючи, що «на державних підприємствах майже відсутній ефективний менеджмент». На думку науковця, «держава … практично відмовилася від управління державними підприємствами, переклавши цю місію на адміністративний апарат уряду, чиновників галузевих міністерств, ФДМУ, які тривалий час виявляли надмірну ретельність не в управління, а в позбавленні від підприємств ДСЕ, передаючи в приватну власність за кілька десятків мільйонів гривень об єкти вартістю в кілька мільярдів» [43, с. 101].
Друга група науковців вважає, що ДСЕ може бути ефективним. Так, на думку О. М. Головінова та В. Цветкова, з якою ми погоджуємося, «теза про те, що приватизовані підприємства працюють ефективніше за державні, на практиці не завжди знаходить підтвердження» [43, с. 117; 272, с. 31]. Як справедливо зауважив академік О. Т. Богомолов, «ніким ще не доведено (тим більш не підтверджено світовим досвідом), що державна власність завжди, без виключень неефективна і не відповідає інтересам реального прогресу, і тому від неї потрібно якомога швидше відмовитися» [28].
Дану точку зору підтримує і Є. Балацький, який вважає, що «в науковій літературі до сих пір відсутній системний аналіз ефективності функціонування державного і недержавного секторів, у зв язку з чим залишається лише дивуватися тому, як за рахунок окремих, не репрезентативних фактів сформувалося переконання про економічну безперспективність ДСЕ» [14, c. 14]. При достатньому фінансуванні ДСЕ, як правило, виявляється високоефективним господарським суб єктом національної економіки [14, с. 24].
Результати порівняльного аналізу ефективності державних і недержавних підприємств, проведеного А. Батяєвою [20], свідчать про однакові показники їх ефективності. За словами А. Батяєвої, «безпосереднє співставлення фінансового стану і результатів господарської діяльності державних і недержавних підприємств не дозволяє констатувати перевагу недержавного сектору над державним» [20, с. 111].
Серед досліджень ефективності ДСЕ окремої уваги заслуговують дослідження Є. Балацького і В. Конишева [10; 13-14; 18], які оцінили її за трьома аспектами: часовим, просторовим і галузевим. Досліджувалися такі показники ефективності, як продуктивність праці та інвестиційна активність ДСЕ країн ЄС у порівнянні з недержавним упродовж 15 років. За результатами дослідження виявлено, що продуктивність праці в ДСЕ була вища ніж у приватному, при чому така перевага простежувалась упродовж 15 років і була значною, що виключає можливість розрахункових погрішностей і не може носити випадковий характер. Інвестиційна активність ДСЕ теж була вища, ніж приватного, при чому у декілька разів. Таким чином, вчені довели, що ДСЕ може бути ефективним і навіть ефективнішим за приватний.
Поділяють погляди науковців і вітчизняні вчені та спеціалісти, зокрема М. Чечетов та І. Жадан, які зазначають, що «організація системи державного регулювання і державного підприємництва в країнах світу спростувала догму про безперечну неефективність держави, демонструючи необхідність посилення її ролі та присутності в економіці сучасного суспільства» [273, с. 11].
Ряд інших досліджень, що проводилися в різних країнах світу теж свідчить про можливість здійснення підприємствами ДСЕ ефективної діяльності. Висновок більшості досліджень такий: підприємства державної форми власності менш ефективні, ніж приватні. Проте випадки існування ефективного державного підприємства все ж присутні.
Основні напрями підвищення ефективності регулювання діяльності стратегічних підприємств
Проведений нами у попередніх розділах аналіз системи регулювання діяльності стратегічних підприємств та державного сектора загалом свідчить про відсутність злагодженої взаємодії його окремих компонентів. Внаслідок цього сформована малоефективна система управління, представлена великою кількістю органів виконавчої влади та інших суб єктів, на які покладено повноваження у сфері реалізації державою своїх функцій власника.
Основні етапи вдосконалення системи регулювання діяльності стратегічних підприємств державного сектора схематично представлені на рис. 3.2. Зупинимося на кожному з наведених етапів детальніше:
Передумовою запровадження ефективної системи регулювання є чітке визначення об єктів, що перебувають у державній власності. Іншими словами, треба провести повну інвентаризацію юридичних осіб державної форми власності та господарських товариств з корпоративними правами держави. Сьогодні інвентаризацію проводять органи виконавчої влади та інші державні органи, які здійснюють управління об єктами державної власності, один раз на рік на підставі Методики проведення інвентаризації об єктів державної власності, затвердженої постановою КМУ від 30.10.2005 № 1121. Результати інвентаризації подаються ФДМУ для формування Єдиного реєстру об єктів державної власності. Однак, станом на 01.07.2011 24,6% або 8587 державних підприємств, організацій та їх об єднань, що числяться в ЄДРПОУ, не визнані органом державної влади, а інформація щодо них не включена до Єдиного реєстру [90]. Тобто, в Єдиному реєстрі міститься інформація лише стосовно 75,4% загальної кількості об єктів державної власності. Вважаємо, що інвентаризацію треба якнайшвидше завершити, оскільки неможливо здійснювати ефективне управління державним сектором економіки не володіючи інформацією про всі його складові. Доцільно запровадити класифікацію підприємств ДСЕ залежно від мети їхньої діяльності, що обов язково відобразити у Єдиному реєстрі.
Забезпечити оптимальну структуру ДСЕ. Як вже було з ясовано, існування ДСЕ є об єктивною необхідністю. Тому, після завершення інвентаризації об єктів державної власності та підприємств ДСЕ, слід чітко визначити, які підприємства мають залишитися у ДСЕ і з якою метою, та які підприємства варто продати, оскільки вони не забезпечують виконання державою покладених на неї функцій, а тому потреби у їх існуванні немає.
До підприємств, які недоцільно в подальшому утримувати у державній власності, належать: 1. збиткові підприємства, які не є стратегічними; 2. дрібні пакети акцій, які не забезпечують здійснення державою вирішального впливу на діяльність таких товариств; 3. об єкти незавершеного будівництва, які не можуть бути добудовані за рахунок державних коштів; 4. окремо визначені об єкти, що перебувають на балансах підприємств і подальше перебування яких у державній власності недоцільне. Ця група підприємств потребує значних додаткових державних витрат на їх утримання та розвиток виробництва, не має стратегічного значення та не забезпечує реалізацію державою загальносуспільних функцій, а тому їх подальше перебування у державній власності недоцільне. Підприємства, що мають і надалі залишатися у державній власності залежно від мети діяльності мають поділятися на два види: 1) ті, що забезпечують населення країни суспільно необхідною продукцією; 2) ті, що функціонують на ринкових засадах з метою отримання прибутку. Перші виконуватимуть суспільні завдання, незалежно від економічної ефективності. Метою діяльності другої групи мають бути високі виробничі та фінансові результати, що стануть додатковим наповненням бюджету країни та можуть бути використані на державні потреби або на утримання малорентабельних або збиткових підприємств, існування яких є необхідним для суспільства. Важливого значення набуває вибір серед зазначеної сукупності підприємств ДСЕ тих, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Перша група підприємств, діяльність яких спрямована на забезпечення специфічних інтересів суспільства, повинна складатися з наступних: - підприємства, що забезпечують суспільство основними видами товарів продовольчої групи (хліб, м ясо, цукор, олія, спирт) та медикаментів; - підприємства, що забезпечують функціонування інфраструктури загальнодержавного значення (електрозв язок, пошта, залізничний, авіаційний та морський транспорт, магістральні газо- та нафтопроводи); - підприємства, що здійснюють пряме забезпечення ресурсами, зокрема підприємства паливно-енергетичного комплексу, з постачання газу населенню тощо; - підприємства, що займають монопольне становище на загальнодержавному ринку товару за умови, що цей товар має важливе соціально-економічне значення, в т.ч. природні монополії; - підприємства, що становлять науково-технічний потенціал країни, зокрема ті, що використовують особливо секретні технології чи виробляють особливо секретну продукцію, передача яких приватним особам може завдати шкоди інтересам суспільства; - підприємства, що виготовляють унікальну або незамінну продукцію; - підприємства, які несуть загрозу навколишньому середовищу та безпеці людини; - підприємства оборонно-промислового комплексу. До другої групи підприємств, спрямованих на одержання прибутку, мають входити: - прибуткові підприємства, зокрема підприємства, діяльність яких пов язана з виробництвом алкоголю, тютюну, ювелірних виробів тощо; - підприємства, діяльність яких пов язана з рідкісними та/або унікальними природними багатствами (діаманти, золото, дорогоцінне каміння).